Тін звикла, що люди говорять про вигаданих персонажів як про реальних людей.
— Він даремно їй довіряє, — відповіла. — Вона думає тільки про себе.
Ю дістала таріль пиріжків із каракатицею в тоненькому тісті.
— Під’їжте, поки батько не прийшов, — мовила вона, і Кай наліг на частування.
Тін узяла один, але тільки із чемності: мусила підтримувати фігуру, щоб уміщатися в сукню вісімнадцятого століття.
Повернувся Дзяньдзюнь. Він був присадкуватий, жилавий, як боксер-легковаговик, із жовтими зубами від сигарет. Поцілував Ю, привітався з Каєм та Тін і дістав чотири чарочки й пляшку китайської горілки-байдзьов, найпопулярнішого алкогольного напою в країні. Кай ліпше випив би «Джека Денієлза» з льодом, але промовчав, а батько й не спитав.
Дзяньдзюнь налив усім, роздав чарки й, піднявши свою, промовив:
— Ласкаво просимо!
Кай сьорбнув трошки свого напою. Мати лише пригубила чарку, щоб не ображати чоловіка. Тін, котрій напій був до вподоби, свою перехилила до дна.
Дзяньдзюнь одразу ж налив собі та їй по новій і сказав:
— За онуків.
Серце Кая стислося. То ось про що йтиметься сьогодні. Дзяньдзюнь хотів онуків і вважав, що має право їх вимагати. Кай також мріяв про дитину від Тін, але про це не говорять отак. Він не дозволить батькові чи ще комусь тиснути на неї. Утім, скандалу через це теж не вчинятиме.
Ю промовила:
— Любий, дай дітям спокій.
Однак сказала вона це не особливим тоном, тому Дзяньдзюнь пропустив її слова повз вуха.
— Тобі вже тридцять, — звернувся він до Тін. — Не затягуй!
Тін посміхнулася, але нічого не відповіла.
— Китаю потрібно більше таких розумних хлопців, як Кай, — не вгавав Дзяньдзюнь.
— І дівчат теж, батьку, — втрутився Кай.
Але Дзяньдзюнь хотів саме хлопчика.
— Я певен, Каєві більше хотілося б хлопця, — провадив він.
Ю зняла з плити пароварку, виклала пиріжки в кошик і подала чоловікові.
— Постав, будь ласка, на стіл, — попрохала вона.
Сама ж хутко виклала на одну таріль тушкованої свинини із зеленим перцем, а на другу — домашнього сиру й миску рису. Дзяньдзюнь хлюпнув собі ще байдзьову, всі решта відмовилися. Тін, з’ївши невеличку порцію, звернулася до Ю:
— Мамо, ваші булочки найсмачніші.
— Дякую, люба.
Щоб змінити тему онуків, Кай розповів Дзяньдзюню про резолюцію ООН, запропоновану президенткою Ґрін, і дипломатичні змагання за голоси на її підтримку. Дзяньдзюня це не вразило.
— ООН ні на що не впливає, — пирхнув він.
Традиціоналісти вважали, що єдиний дієвий спосіб владнати конфлікт — зробити це силою. Ще сам Мао казав, що влада проростає з дула рушниці.
— Але добре, що в молоді є ідеали, — додав він з усією поблажливістю, на яку тільки здатен китайський батько.
— Дуже люб’язно з твого боку, — відказав Кай.
Батько сарказму не вловив. Натомість повів далі:
— Хай там що, американське сталеве кільце доведеться проривати.
Тін запитала:
— Яке таке сталеве кільце, тату?
— Американці нас оточують. У них є бази в Японії, Південній Кореї, на Ґуамі, в Сінгапурі й Австралії. А Філіппіни та В’єтнам — їхні союзники. Те саме вони зробили з СРСР. Тоді це називалося «стримуванням». Зрештою й придушили російську революцію. Ми мусимо уникнути долі Радянського Союзу, але річ не в ООН. Рано чи пізно ми розіб’ємо американське кільце.
Кай погоджувався з батьковою думкою, проте мав інше рішення.
— Так, Вашингтон хотів би здихатися нас, але Америка — не весь світ, — сказав він. — Ми укладаємо союзи й ведемо бізнес у всьому світі. Чимраз більше країн бачать, що дружити з Китаєм у їхніх інтересах, хай як це дратуватиме Америку. Ми змінюємо динаміку. Боротьба між Китаєм та США не обов’язково має вилитися в гладіаторський бій, у якому переможець здобуде все. Краще зайняти таку позицію, за якої у війні відпаде необхідність. Нехай сталеве кільце заіржавіє й розсиплеться саме.
Дзяньдзюня його слова не переконали.
— Марні сподівання. Скільки в Третій світ не інвестуй — американців не зміниш. Вони нас ненавидять і хочуть знищити.
Кай спробував інший підхід:
— Китайці завжди уникають прямого протистояння, якщо є така можливість. Хіба не писав Сунь-дзи, що найвище військове мистецтво — здолати ворога без бою?
— Намагаєшся використати проти мене мою ж віру в традицію. Нічого не вийде. Треба завжди бути готовими до війни.
Кая охопили розпач і розчарування. Зауваживши це, Тін поклала руку йому на лікоть, але він навіть не помітив. Промовив зневажливо: