— Ви це куштували?
Вона кивнула.
— На смак — бридота, зате поживно. Продають у крамницях здорового харчування.
— Ніколи не чув. Не схоже на те, що припало б до смаку французам.
— Ваша правда.
Тамара відчинила дверцята й ступила назовні. Тепер, без кондиціонера, вона відчула, як гаряча хвиля повітря просто-таки обпекла її. Підтягнувши шаль, щоб затінити обличчя, сфотографувала берег на телефон.
Надягаючи солом’яний капелюх із широкими крисами, вийшов із машини й Таб, став біля Тамари. Бриль йому зовсім не пасував — насправді в ньому він мав кумедний вигляд, — але Таб, схоже, не переймався. Його одяг був дорогий, але не кричущий, і Тамарі це подобалося.
Разом вони подивилися на село. Між хатами виглядали грядки, помережані поливними канальцями. «Воду туди доводиться носити здалеку», — подумала Тамара, і чомусь їй здалося, що роблять це жінки. Посеред села торгував сигаретами вдягнений у галабею продавець, приязно перекидаючись слівцем із чоловіками й невимушено фліртуючи з жінками. Тамара впізнала білу пачку із золотою головою сфінкса: «Клеопатра», єгипетські, найпопулярніша марка в Африці. Найпевніше, контрабанда або крадені. Перед деякими хатами стояли байки й скутери. Був навіть один старезний «фольксваген-жук». У цій країні мотоцикл — найпопулярніший транспортний засіб. Тамара зробила ще кілька знімків.
Вона обливалася потом. Краєчком шалі втерла чоло. Таб дістав червону хустинку в білий горошок і обтер шию.
— Половина хат порожні, — зауважив він.
Придивившись уважніше, Тамара помітила, що деякі з них стоять покинуті, з дірками в пальмових стріхах. Подекуди обвалилися стіни.
— З регіону виїхало дуже багато людей, — вів далі Таб. — Думаю, тут не зосталося нікого з тих, хто мав куди податися. Та мільйони залишилися. Це зона стихійного лиха.
— І так не лише тут, еге ж? — спитала Тамара. — Спустелювання південного краю Сахари відбувається по всій Африці, від Червоного моря до Атлантичного океану.
— Французькою цей регіон називається le Sahel.
— Англійською так само: Сахель. — Тамара озирнулася на машину, котра досі гула: — Гадаю, Алі з Пітом воліють не виходити з-під кондиціонера.
— Розумні люди... — Таб видавався занепокоєним. — Щось я його не бачу.
Тамара теж переживала. Його могли вбити. Але відповіла спокійно: — Нам наказано чекати, доки він сам нас не знайде. Тим часом треба грати нашу роль. Пірнаймо, роздивімося тут усе.
— Що?
— Ходімо роздивимося.
— А як ви спершу сказали? Пірнаймо?
— Вибачте, це так в Чикаґо кажуть.
— Тепер я єдиний француз, якому про це відомо, — усміхнувся він. — Насамперед мусимо прийти з поклоном до старійшин.
— То, може, підете самі? Однаково вони з жінками не рахуються.
— Гаразд.
Таб пішов геть, а Тамара, намагаючись зберігати спокій, рушила далі, роблячи знімки й розмовляючи з людьми арабською. Переважно селяни жили з того, що мали невеликі городики або ж тримали овець, хтось навіть корову. Мешкала тут і жінка, яка лагодила снасті, хоч рибалок у селі майже не залишилось, а в одного чоловіка була гончарня, де він виробляв глечики, однак мало хто з місцевих знаходив на них гроші. Усі тут певною мірою зневірилися.
Хистка конструкція із чотирьох жердин, що підтримували сітку з галуззя, слугувала сушаркою для одягу. На неї розвішувала прання молода жінка, за якою стояло дворічне хлоп’я. Вбрання її пломеніло жовтими й помаранчевими барвами, які чадці обожнювали. Вивісивши останню річ, вона взяла малого на руки й звернулась до Тамари чіткою шкільною французькою із сильним арабським акцентом — запросила зайти.
Звали жінку Кія, а сина — Наджі. За її словами, вона лишилася вдовою. На вигляд мала близько двадцяти й була неймовірно вродлива: чорні брови, чіткі вилиці, вигнутий ніс і рішучий погляд темних очей. «Вона може згодитися нам», — подумала Тамара.
Вона попрямувала за Кією до приземкуватих дверей і зняла окуляри, ступивши зі сліпучого сонця в глибоку сутінь. Усередині було темно, тісно й задушливо. Тамара відчула під ногами важкий килим і вловила запах кориці та куркуми. Коли очі призвичаїлися, помітила низенькі столики, пару кошиків для провізії й подушки на підлозі. Ніде не було видно звичайних меблів: жодного стільця чи шафи. З одного боку замість ліжок лежало два полотняні матраци й охайна купка товстих вовняних ковдр у яскраву червоно-синю смужку — для холодної пустельної ночі.
Більшості американців оселя здалася б гнітюче бідною, проте Тамара знала, що, за тутешніми мірками, це житло не просто комфортне, а навіть розкішне. Кія гордовито простягнула їй пляшку місцевого пива «Ґала», яке холодилося в мисці з водою. Тамара подумала, що слід чемно прийняти частування — до того ж їй хотілося пити.