Глянув під ноги в пошуках зброї. На вулиці валялися пачки з-під сигарет, овочеві шкірки, камінці й різне дерев’яччя. Йому придався б уламок черепиці з гострими краями, але більшість тутешніх будинків вкривало пальмове листя. Зупинив погляд на іржавій автомобільній свічці, та вона була замаленька, щоб завдати якоїсь шкоди. Тому врешті обрав камінь розміром з пів кулака й пішов далі.
Переслідувачі наблизилися. Абдул зупинився на перехресті, де їм доведеться пильнувати в усі чотири боки. Кинув сумку й крутнувся до них. Взуті чоловіки були в сандалі, що давало Абдулові перевагу, бо сам він мав чоботи. Обидва з ножами, досить маленькими як для кухонних, але до серця й такі дістануть.
Підійшовши до нього, стали.
Нерішучість — гарна ознака. Він повів:
— Ви збираєтеся вчинити самогубство. Хіба не знаєте, що це гріх?
Хотів налякати їх, щоб вони пішли, але чоловіки не зрушили з місця, й Абдул зрозумів, що бійки не уникнути.
Піднявши камінь, кинувся на Хайдара, меншого, і той відступив. Краєм ока помітив, що на нього суне Фузен, і, крутнувшись у його бік, пожбурив камінь майже впритул. Поцілив у обличчя. Фузен закричав і, вхопившись за око, гепнувся на коліна.
Абдул розвернувся й чоботом жахнув Хайдарові межи ноги. На заняттях із рукопашного бою його навчили бити так, щоб удар був відчутний. Завивши від болю, Хайдар зігнувся й поточився.
Найпершою думкою, що сяйнула Абдулові, було добити кожного, як він робив колись на рингу, накидаючись на зваленого й гамселячи його кулаками по торсу й обличчю, поки рефері не зупинить бою. Одначе рефері тут не було, тож довелося стриматися.
Він просто подивився на обох, переводячи викличний погляд з одного на іншого, але жоден не підійшов. Сказав:
— Як побачу когось із вас іще раз — уб’ю.
На тому підняв сумку, розвернувся й пішов.
Почувався піднесено, і через це йому було соромно. Відчуття не нове. Абдул завжди любив ринг, бо там дозволено виявляти насильство й агресію, однак після бою неминуче запитував себе: «Що я за людина така?» Адже там він був ніби лис у курнику, що вбиває більше, ніж здатен з’їсти й затягнути до себе в нору, шматуючи пташок суто заради задоволення від процесу.
«Але Хайдара й Фузена я не вбивав, — подумав він. — Та й вони геть не безневинні кури».
У кафе біля заправки зібралося повно люду. Серед юрби помітив Кію, жінку, з якою розмовляв під час останнього візиту сюди. Вона була з дитиною. «Смілива», — подумав.
Хакіма ніде не було видно.
Кія усміхнулась, помахала Абдулові, але він відвернувся й сів окремо. Не хотів зближуватися з нею чи будь-ким іще. В агента під прикриттям не може бути друзів.
Замовив кави й хліба. Чоловіки навколо здавалися наляканими, але водночас збудженими. Одні голосно говорили, либонь, маскуючи страх; інші нетерпляче метушилися, а дехто сидів тихенько, задумано покурюючи сигарету. Старші чоловіки й заплакані жінки в натовпі були, певно, родичами, що прийшли провести своїх у дорогу. Розуміли: навряд побачаться колись іще.
Нарешті заявився й Хакім у брудному спортивному костюмі. Пройшов вулицею, не звертаючи уваги на людей, що чекали на нього, відімкнув бічні двері гаража, зайшов усередину й зачинив їх за собою. Потому піднялися ворота й надвір викотив автобус.
За ним вийшло двоє джихадистів. Рухалися неквапливо, звісивши з плечей автомати й сердито зиркаючи на людей, котрі одразу ж відводили погляди. Тільки Абдул знав, що в автобусі запаковано кокаїну на кілька мільйонів доларів. Невже всі тут справді вважають, ніби джихадисти охоронятимуть їх? Напевно, просто не замислюються над цим, та й усе.
Хакім вийшов із буса, відчинив пасажирські дверцята, і люди потяглися до входу.
Хакім гукнув:
— Для багажу — верхня полиця. Тож одна ручна поклажа на людину. Це правило для всіх. Без винятків.
З юрби почулися обурені вигуки, охоронці стали обабіч Хакіма, і невдоволення нараз ущухло.
Хакім сказав:
— Готуйте гроші. Тисяча доларів або євро — чи їхній еквівалент. Впущу тільки тих, хто заплатить.
Люди поквапилися першими зайняти місця. Абдул не поспішав, планував сісти останнім. Інші пасажири намагалися перепакувати вміст двох валіз в одну, хтось обіймався з ріднею.
Чекаючи, Абдул уловив дух кориці й сандалу і побачив біля себе Кію. Вона промовила:
— Після розмови з вами я пішла до Хакіма, і він загадав сплатити всю суму наперед. Зараз же просить половину, як ви мені й казали. Як думаєте, в мене він вимагатиме все?