Абдулові хотілося сказати щось заспокійливе, але він стримався й тільки знизав плечима.
— Запропоную йому тисячу, — підсумувала Кія і, тримаючи дитину на руках, приєдналася до черги.
Абдул побачив, як вона дала Хакімові гроші. Той узяв купюри, перерахував, склав у кишеню й, нічого не сказавши — навіть не глянувши на неї, — махнув заходити. Отже, вимога повної платні наперед була перевіркою, спробою скористатися самотністю жінки. Та як вона показала, що не дозволить крутити собою, апетит довелося вгамувати.
Посадка забрала годину. Абдул зі своєю дешевою шкіряною сумкою зайшов до автобуса останнім.
Усередині містилося десять рядів сидінь, чотири в кожному: по два обабіч проходу. Салон був повний, однак передній ряд залишався порожнім — утім, на кожній парі сидінь стояло по сумці. Чоловік ззаду сказав:
— Це місця для охоронців. Схоже, кожному з них треба по два крісла.
Абдул знизав плечима й кинув погляд уздовж проходу. Залишилося тільки одне вільне місце: біля Кії.
Він зрозумів, що ніхто не хотів сидіти поруч із дитиною, яка, без сумніву, крутитиметься, вередуватиме й блюватиме всю дорогу до Триполі.
Закинувши сумку на полицю, Абдул вмостився біля Кії.
Хакім сів за кермо, охоронці зайшли, і бус рушив на північний виїзд із міста.
Як розігналися, через вибиті шибки в салон повіяв приємний вітерець. Коли в автобусі сорок людей, вентиляція аж ніяк не зайва. Однак у пилову бурю можуть виникнути неприємності.
За годину віддалік з’явилися обриси немовби американського міста: новенькі будівлі та вежі. Абдул здогадався, що це труби, перегінні колони та величезні цистерни нафтопереробного заводу в Джермаї — першого в Чаді. Звели його китайці в межах програми розробки місцевих нафтових родовищ. На відсотках від угоди урядовці заробляли мільйони, однак ці гроші не доходили до найбідніших мешканців узбережжя озера Чад.
Далі пролягала гола пустеля.
Більшість населення Чаду жила на півдні, довкола озера й столиці. Там, куди вирушив автобус, у Лівії, міста розташовувалися головно на півночі — біля середземноморського узбережжя. Між цими двома центрами на тисячу миль простягала пустеля. Було кілька автострад, зокрема Транссахарське шосе, одначе їхній автобус, із контрабандою й нелегальними мігрантами, уникатиме головних доріг. Натомість теліпатиметься тридцять кілометрів на годину, від оази до оази, вузенькими стежками серед піску, зазвичай не перетинаючись з іншими машинами від світання до самого смерку.
Кіїн малий прикипів до Абдула поглядом, а коли той глянув у відповідь, заховав личко. Зрозумівши врешті, що чоловік не страшний, малий перетворив ці хованки на гру.
Абдул зітхнув. Тисячу миль мовчати не вдасться. Здавшись, урешті заговорив:
— Привіт, Наджі.
Кія мовила:
— Ви пам’ятаєте, як його звуть!
Вона всміхнулася, і ця усмішка нагадала йому одну іншу людину.
* * *
Він працював у Ленґлі — штаб-квартирі ЦРУ на околиці Вашингтону. На роботі послуговувався своїм середнім ім’ям, Джон, бо, коли представлявся Абдулом, доводилося наново переповідати свою історію чи не кожному білому співрозмовнику.
Він служив ось уже рік, але, крім як тренуватися, не робив нічого, тільки перечитував арабські газети й готував англійською стислі виклади зі статей, присвячених питанням міжнародної політики, оборони та розвідки. Спочатку писав докладно, та як зрозумів, чого хоче від нього керівництво, стало зовсім нудно.
Із Аннабелль Соррентіно вони познайомилися на вечірці в одній із вашингтонських квартир. Хоч і нижча за Абдула, вона однаково була висока, струнка і неймовірно вродлива. Любила спорт, бігала марафони. Працювала в Державному департаменті.
Почалося все з розмови про арабський світ, яким вони обоє цікавилися. Абдул швидко збагнув, що Анн дуже розумна. Та найбільше його причарувала її усмішка.
Коли вона зібралася йти, він попросив у неї номер телефону.
Після кількох побачень вони почали спати разом, і він відкрив, що в ліжку Анн невситенна. А вже за кілька тижнів зрозумів, що хоче одружитися з нею.
Після пів року ночей, проведених переважно разом, у його студії чи її квартирі, вони вирішили оселитися у великому домі. Знайшли прегарний будинок, але грошей на завдаток не мали. Аннабелль сказала, що позичить у батьків. Як виявилося, її батько мільйонер, власник «Соррентіно» — мережі крамниць дорогого вина, міцного алкоголю й оливкової олії.
Тоні та Лена Соррентіно захотіли познайомитися з «Джоном».
Мешкали вони у висотці закритої частини Маямі-Біч. Аннабелль з Абдулом прилетіли туди саме на вечерю. Їм виділили окремі кімнати, й Аннабелль одразу пояснила: