— Спати можемо разом, це лише для обслуги.
Лена Соррентіно не приховувала подиву, побачивши Абдула, і він зрозумів: Аннабелль мовчала про те, що він не білий.
— Що ж, Джоне, — почав Тоні за устрицями, — розкажи нам про себе.
— Я народився в Бейруті...
— Себто іммігрант.
— Так. Припускаю, як і перший містер Соррентіно. Напевно, він був родом із Сорренто.
Тоні натягнув посмішку, вочевидь думаючи: «Так, але ми принаймні білі». Уголос же сказав:
— У якомусь сенсі всі ми в цій країні іммігранти. А чому твоя родина поїхала звідти?
— Народилися б ви у Бейруті, теж захотіли б виїхати.
Усі чемно посміялися.
Тоні спитав:
— А як щодо релігії?
Що означало: «Ти мусульманин?»
Абдул відповів:
— Моя родина сповідує католицизм, що в Лівані — цілком звичне явище.
Лена запитала:
— А Бейрут — це в Лівані?
— Так.
— Ти ба!
Тоні, освіченіший за дружину, провадив:
— Здається, там сповідують власний різновид католицизму.
— Саме так. Тамтешня церква називається Маронітською. Вона пов’язана з Римом, але служби проводить арабською мовою.
— Знання арабської, напевно, допомагає тобі в роботі.
— Так. А ще я знаю французьку — другу офіційну мову в Лівані. А розкажіть мені про рід Соррентіно. Це ви започаткували родинну справу?
— Мій батько тримав алкогольний магазин у Бронксі, — відказав Тоні. — Дивлячись, як він щодень має справу з волоцюгами та наркоманами, виторговуючи по долару з бляшанки пива, я зрозумів, що не хочу такої долі, й відкрив власну крамницю в Ґринвіч-Білледж, де продавав дорогі вина із зиском двадцять п’ять доларів з пляшки.
Лена додала:
— У першій нашій рекламі дорого вбраний чоловік казав: «На смак, наче вино за сотню!», а другий відповідав: «Скажи? Але в Соррентіно воно коштує вдвічі дешевше». Ми крутили її раз на тиждень цілий рік.
Тоні вів далі:
— Тоді добре вино ще можна було купити за сотню.
Усі розсміялися.
Абдул поцікавився:
— Ваш батько досі тримає той магазин?
— Його більше немає з нами, — відказав Тоні. — Його застрелив за прилавком грабіжник. — Помовчавши, додав: —Афроамериканець.
— Мені дуже шкода, — автоматично бовкнув Абдул, міркуючи тим часом над словами Тоні.
«“Афроамериканець”? Ти, Тоні, не міг про це змовчати, еге ж? — подумав Абдул. — Це означає: “Батька вбив темношкірий”». Так наче серед білих нема убивць. Ніби Тоні ніколи не чув про мафію.
Аннабелль зняла напругу, завівши розмову про роботу, і решту вечора Абдул переважно слухав. Згодом вона прийшла до нього в піжамі, й усю ніч вони пролежали в обіймах одне одного, хоч і не кохалися.
Оселитися разом їм не судилося. Тоні не дав їм грошей на завдаток, але це був лише початок сімейної кампанії з протистояння цьому шлюбу. Бабуся взагалі перестала розмовляти з Аннабелль, а брат погрожував, що з Абдулом розберуться його «друзі». Щоправда, довідавшись, де працює Абдул, він припнув язика. Аннабелль присягалася, що ніколи не здасться, проте конфлікт отруїв їхнє кохання, і замість жити в гармонії, вони опинилися в умовах війни. Неспроможна більше витримувати все це, Анн зрештою порвала з ним.
Тоді Абдул повідомив Управління, що готовий працювати під прикриттям за кордоном.
Розділ одинадцятий
Tao Тін вийшла з ванної, замотана в рушник. Іншим обгорнула волосся. Чан Кай відірвався від газети, яку читав на планшеті, лежачи в ліжку. Вона відчинила всі три шафи й глянула на свій одяг. За мить скинула обидва рушники на підлогу.
П’яніючи від її голизни, він подумав, як йому поталанило. Мільйони телеглядачів обожнювали її недарма. Вона була бездоганна. Тіло струнке й витончене, шкіра відтінку слонової кості, волосся—темне, розкішне.
А ще їй не бракувало почуття гумору.
Не обертаючись, сказала:
— Я знаю, куди ти дивишся.
Він гигикнув.
— Я читаю «Женьмінь Жибао», — відказав він, удаючи обурення.
— Брешеш.
— Звідки ти це взяла?
— Вмію читати твої думки.
— Це якась чарівна сила.
— Я знаю, про що думають чоловіки.
— Звідки?
— Бо всі вони думають про одне.
Одягнувши спіднє, Тін взялася оглядати вбрання на вішаках. Каєві було соромно отак вилежуватися, милуючись нею. У нього бо стільки справ — особистих і державних. Та не міг відірвати погляду.
Сказав: