— Хіба не байдуже, що вибрати? На студії тебе одразу перевдягнуть у якийсь пишний костюм.
Часом душу йому ятрили підозри, що дружина чепуриться для симпатичних молодих колег-акторів. З ними ж бо мала значно більше спільного, ніж із ним.
Тін відповіла:
— Те, як я вбрана, дуже важливо. Я — зірка, і люди вважають мене особливою. Водії, портьє, прибиральники, садівники та їхні родичі й друзі. «Вгадай-но, кого я сьогодні бачив: саму Тао Тін! Так, ту саму, з “Кохання в палаці”!» Не хочу, щоб говорили, ніби в житті я не така гарна.
— Аякже, розумію.
— Та й на студію я їду не відразу. Сьогодні знімають велику бойову сцену, і я знадоблюсь їм не раніше другої.
— Що пороблятимеш у вільний час?
— Піду з мамою на закупи.
— Чудово.
Тін була близька зі своєю матір’ю, Цао Аньні, теж актрисою. Вони щодня розмовляли телефоном. Батько Тін загинув в автотрощі, коли їй було тринадцять. А мати через ту аварію стала кульгавою, що й поклало край її кар’єрі. Утім, вона знайшла нове покликання в дубляжі.
Каєві Аньні подобалася.
— Тільки не води її забагато, — сказав він Тін. — Мати не зізнається, але в неї досі болить нога.
Тін усміхнулася.
— Знаю.
Ну звісно, знає. А він узявся повчати її, як піклуватися про власну матір. Хай як намагався не розмовляти з Тін по-батьківськи, та воно все одно часом проскакувало.
— Вибач, — мовив він.
— Я рада, що ти про неї дбаєш. Та й подобаєшся їй. Вона вважає, що після її смерті ти піклуватимешся про мене.
— Так і буде.
Нарешті визначившись, Тін натягнула пару вилинялих синіх джинсів.
Кай, не зводячи з неї погляду, подумав про день прийдешній. Має зустрітися з високопосадовим агентом.
На обідній час було заплановано політ у Яньдзі, невелике місто біля кордону з Північною Кореєю. Хоч у відділі міжнародної розвідки Кай був керівником, він і досі особисто вів кількох найважливіших агентів із тих, яких завербував сам, коли обіймав нижчу посаду. Серед них — північнокорейський генерал Хам Хасун, який ось уже кілька років лишався найкращим інформатором Ґвоаньбу про події в Північній Кореї.
А Північна Корея була найбільшою слабиною Китаю.
Драконів м’який живіт, Ахіллесова п’ята, Суперменів криптоніт — до неї пасувала будь-яка метафора фатальної вразливості дужого тіла. Хоч і головні союзники, північнокорейці були вкрай ненадійні партнери. Кай бачився з Хамом регулярно, а поміж тим у разі нагальної потреби вони могли домовитися і про додаткову зустріч. Сьогоднішня була звичайною, та однаково важливою.
Тін одягла яскраво-синій світшот і взула ковбойські чоботи. Кай глянув на годинник біля ліжка й підвівся.
Хутенько помившись, убрався в діловий костюм. Поки збирався, Тін поцілувала його на прощання й пішла.
Над Пекіном висів смог, тому на випадок, якщо доведеться йти кудись пішки, Кай прихопив маску. Саквояж уже стояв зібраний до поїздки. Кай узяв важке зимове пальто і повісив його на руку: в Яньдзі буде холодно.
Відтак вийшов з дому.
* * *
Населення Яньдзі становило чотириста тисяч осіб, майже половина з яких були етнічні корейці.
Після Другої світової місто стрімко розрослося, тож, коли літак зайшов на посадку, Каєві відкрився краєвид на щільні ряди сучасних будівель обабіч широкої річки Буерхатон. Китай був головним економічним партнером Північної Кореї, тому кордон тут в обох напрямках щодня перетинали тисячі людей, що робило Яньдзі важливим торговельним вузлом.
А ще в Китаї жили й працювали сотні тисяч — коли не мільйони — корейців. Більшість — зареєстровані іммігранти, частина з них — повії, однак було й чимало безоплатних робітників ферм та фіктивних дружин. Утім, цих людей рабами ніхто не називав. «Життя в Північній Кореї таке кепське, що бути ситим рабом у Китаї — не найгірша доля», — подумав Кай.
Яньдзі мав найбільшу корейську діаспору в Китаї. Там навіть відкрили два корейськомовні телеканали. І однією з кореянок у місті була Хам Хійон — розумна й талановита молода жінка, позашлюбна донька генерала Хама, про що в Північній Кореї не знав ніхто, а в Китаї — лише кілька людей. Директорка універмагу, вона на додачу до високої зарплатні отримувала ще й комісію з продажів.
Приземлившись у внутрішньому аеропорту Чаоянчвань, Кай узяв таксі до центру міста. Усі дорожні знаки там були двомовні: корейською та китайською. Він зауважив, що багато дівчат на вулицях одягнені в розкішні сексуальні речі за південнокорейською модою. Заселився у великий мережевий готель, та одразу ж вийшов, закутаний у товсте пальто, що захищало від пронизливого холоду. Проминувши шерегу таксівок перед входом у готель, пройшов кілька кварталів, зупинив машину на вулиці й назвав водієві адресу супермаркету «Вумарт» на околиці.