Генерал Хам служив на ядерній базі Йонджодон на півночі Північної Кореї, поряд із Китаєм. Як член комітету зі спільного нагляду за кордоном, що регулярно збирався в Яньдзі, генерал бував у місті щонайменше раз на місяць.
Багато років тому він розчарувався в пхеньянському режимі й почав шпигувати для Китаю. Кай щедро платив, переказуючи кошти його доньці Хійон.
Машина привезла Кая в передмістя з новобудовами, і він вийшов біля «Вумарта», за дві вулиці від місця зустрічі. Підійшов до риштувань, де зводили величезний маєток. Ось на що витрачав зароблене у Ґвоаньбу генерал Хам. Ділянка й дім були зареєстровані на Хійон, вона платила будівельникам грішми, які надсилав їй Кай. Генералу Хамові лишилося зовсім трохи до пенсії, і він планував утекти з Північної Кореї, з допомогою Кая взяти нове ім’я і провести золоті роки з донькою та онуками в новому домі.
Підійшовши до будівельного майданчика, Кай ніде не побачив Хама, бо той завжди пильнував, щоб знадвору його не було видно. Знайшовся Хам у недобудованому гаражі, де бездоганною китайською вів бесіду з бригадиром будівельників. Коли Кай увійшов, негайно перервав розмову, сказавши, що йому треба поговорити з бухгалтером, і потиснув гостеві руку.
Хам, доктор наук із фізики, залишався жвавим, хоч уже й розміняв шостий десяток.
— Дозвольте показати вам тут усе, — бадьоро запропонував він.
Труби проклали, сантехніку встановили, тепер настала черга дверей, вікон, шаф і кухонних тумб. Оглядаючи дім, Кай відчув заздрість до Хама: у такому просторому будинку сам він ніколи не жив. Хам гордо показав йому спальню Хійон та її чоловіка, дві дитячі кімнати й крило з усім необхідним особисто для нього. «І все це за наші гроші, — подумав Кай. — Але воно того варте».
Закінчивши оглядини, повернулися надвір, у холод, де сховалися за будинком, щоб їх не бачили знадвору й не могли підслухати робітники. Дув холодний вітрюган, і Кай радів, що взяв пальто.
Запитав:
— То як там у Північній Кореї?
— Гірше, ніж ви думаєте, — не забарився з відповіддю Хам. — Вам і без того відомо, що ми повністю залежні від Китаю. Наша економіка занепадає. Єдиний успішний напрям промисловості — виробництво і продаж зброї. Сільське господарство в жалюгідному стані й забезпечує лише сімдесят відсотків наших продовольчих потреб. Так і живемо: від кризи до кризи.
— А з нового що?
— Америка посилила санкції.
Такого Кай іще не чув.
— Як?
— Підвищивши контроль за дотриманням уже наявних. Партію нашого вугілля для В’єтнаму затримали в Манілі. Німецький банк не прийняв оплати дванадцяти лімузинів «Мерседес» через підозру, що їх купують для Пхеньяна, хоч за документами — для Тайваню. А біля берегів Владивостока перехопили російський танкер, що перевантажував бензин на північнокорейське судно.
— Окремо наче й дрібниці, які, втім, відлякують потенційних ділових партнерів, — виснував Кай.
— Саме так. Але чого ваш уряд не знає — що в нас лишилося запасів продовольства та інших речей першої потреби всього на шість тижнів. Стільки відділяє країну від голоду.
— Шість тижнів! — вразився Кай.
— Цього офіційно не визнають, але Пхеньян збирається звернутися до Пекіна по невідкладну економічну допомогу.
Це корисні відомості. Можна попередити By Бая.
— Скільки проситимуть?
— Ітиметься не про гроші, а про рис, свинину, бензин, залізо і сталь. Кай не сумнівався, що Китай дасть усе необхідне — як і не раз до цього.
— Як відреагувала на черговий провал партійна верхівка?
— Є невдоволені, як завжди, але ремствування не мають сенсу, допоки режим користується підтримкою Китаю.
— Некомпетентність буває аж занадто стабільна.
Хам не стримав усмішки:
— Влучніше й не скажеш.
* * *
Кай мав декілька американських контактів, найкращим із яких був Ніл Девідсон, агент ЦРУ з американської амбасади в Пекіні. Вони зустрілися на сніданок у ресторані «Східне сонце», що в парку Чаоян біля посольства США. Так Нілові було найзручніше. Кай приїхав без Монаха: урядове авто надто помітне, а вони з Нілом намагалися не привертати зайвої уваги. Тож довелося взяти таксі.
Вони добре ладнали, хоч формально й були ворогами. Поводилися так, ніби мир можливий навіть між непримиренними суперниками, як Китай та США — за умови бодай крихти взаєморозуміння. Може, це й правда.