Абдул вивчав нечіткі дальні знімки, малюнки олівцем і фотороботи, складені за описом свідків, тому був певен, що впізнає аль Фарабі, побачивши його наживо. Це мав бути високий чоловік із сивим волоссям, чорною бородою і, як багато хто стверджував, колючим владним поглядом. Якщо вдасться підійти до нього досить близько, Абдул зможе підтвердити здогад за найхарактернішою прикметою аль Фарабі: американська куля відтяла йому половину великого пальця на лівиці, залишивши куценький обрубок, яким він любив хизуватися, приказуючи, що Бог уберіг його від загибелі й заразом нагадав ніколи не втрачати пильності.
Та хай що трапиться, затримувати аль Фарабі самотужки Абдулові забороняли. Перед ним стояло завдання вистежити терориста й передати координати. Казали, буцімто той переховується в місці, яке називають Гуфра — що означало «яма», — але де саме воно, не знала жодна розвідувальна спільнота на Заході.
Абдул проїхав вершину пагорка й зупинив машину по той бік.
Довгий схил попереду виходив на широку долину, над якою тремтіло марево. Примружив очі. Сонцезахисних окулярів не носив, бо тутешні люди вважали їх безглуздим західним прибамбасом, а йому не можна було вирізнятися.
За кілька кілометрів звідси простягалося щось схоже на село. Повернувшись на сидінні, Абдул зняв панель у дверцятах і вийняв бінокль. Відтак вийшов із машини.
У бінокль було видно краще, і від побаченого його серце тьохнуло.
Поселення складалося з наметів і грубо збитих дерев’яних халуп. Там було чимало машин, більшу частину яких загнали в саморобні гаражі, щоб сховати від камер супутників. Решту пофарбували в пустельний камуфляж, і з огляду на форму, то могли бути артилерійські установки. Кілька пальм вказувало, що неподалік є джерело води.
Усе ясно: парамілітарна база.
І не проста, здалося йому. Абдул прикинув, що тут має перебувати кілька сотень душ, а якщо це правда, озброєння в них предостатньо.
Цілком імовірно, що це і є легендарна Гуфра.
Тільки підняв праву ногу, щоб дістати зі сховку телефон і зробити знімок, як почув позаду віддалений гуркіт вантажівки, що швидко наближалася.
Відколи з’їхав із шосе, не бачив жодного транспорту. Майже напевно це була машина ІДВС, що прямувала до табору.
Роззирнувся. Нема де сховатися самому, що вже казати про машину. Аж три тижні ризикував бути поміченим людьми, за якими шпигував, і ось це сталося.
На такий випадок він мав історію напоготові. Залишалося тільки розповісти її та сподіватися на краще.
Зиркнув на дешевий годинник. Друга дня. Подумав, що джихадисти навряд чи вбиватимуть людину під час молитви.
Діяв швидко. Поклав бінокль у сховок за дверною панеллю. Відчинив багажник, витягнув старий затертий молитовний килимок, захряснув дверцята і постелив його на землю. Хоч вихований був християнином, він знав достатньо про мусульманські традиції, щоб переконливо їх відтворювати.
Друга молитва дня називається зухр, і проказувати її необхідно після того, як сонце пройде зеніт, себто в будь-який час від полудня до пообіддя. Він набрав правильної пози, торкаючись килимка носом, руками, колінами й носаками, і заплющив очі.
Вантажівка загриміла ближче, підіймаючись дальнім схилом.
Зненацька Абдул згадав про трекер на пасажирському сидінні й лайнувся. Той миттю його видасть.
Скочив на ноги, шарпонув дверцята і схопив пристрій. Двома пальцями відкрив схованку в підошві лівого чобота. Через поспіх випустив трекер на пісок. Підняв, запхав у чобіт, закрив підошву й побіг назад до килимка.
Знову став навколішки.
Краєм ока помітив, як вантажівка виїхала на пагорб й різко загальмувала біля його машини. Заплющив очі.
Напам’ять молитов він не знав, але досить їх наслухався, щоб добре імітувати.
Почув, як відчинилися й захряснулися дверцята вантажівки, і в його бік погупали важкі кроки.
Голос промовив арабською:
— Підйом.
Абдул розплющив очі. Перед ним стояло двоє чоловіків. Один тримав у руках автомат, в іншого на поясі висіла кобура з пістолетом. За їхніми спинами стояв пікап, навантажений мішками, схоже, з борошном: без сумніву, провізія для джихадистів.
Той, що з автоматом, був молодший, з ріденькою борідкою. Одягнутий у камуфляжні штани й синю куртку-вітрівку, що більше згодилася б для дощового дня в Нью-Йорку. Він промовив різко:
— Ти хто?
Абдул швидко ввійшов у образ приязного мандрівного торгівця. Усміхнувшись, відповів:
— Друзі мої, навіщо тривожите людину за молитвою?