— Карім не вартий уваги старшого офіцера. Як я вже й казав, ти його переоцінила.
«Зате він працює в президентському палаці, — подумала Тамара. — У нього майже напевно є доступ до важливої інформації. Навіть прибиральник може знайти там державні таємниці, просто витрушуючи сміттєві кошики».
— Добре, — сказала вголос. — Я його наберу.
Декстер кивнув:
— Зроби це.
На тому він опустив голову до паперів на столі. Сприйнявши це за знак завершення розмови, Тамара вийшла.
Узялася до рутинної роботи, але тривожилася за Абдула. Сподівалася, що він незабаром вийде на зв’язок. Уже одинадцять днів від нього жодної звістки. Не те щоб це було щось надзвичайне, просто вона переживала. На американських автострадах півтори тисячі кілометрів — то дводенна подорож із Чикаго до Бостона. Якось Тамара здолала таку відстань, сама сидячи за кермом, коли поїхала навідати хлопця у Гарвард; а іншого разу обрала автобус: тридцять шість годин, сто дев’ять доларів і безкоштовний вайфай. Абдулова ж експедиція буде геть інша. Жодних обмежень швидкості, бо там вони й не потрібні: кам’янистими пустельними стежками більш як до тридцяти кілометрів не розженешся. А ще висока ймовірність пробити колесо чи поламатися, тому, якщо водієві не вдасться полагодити автобус самотужки, чекати на допомогу можна хоч і кілька днів.
Утім, на Абдула чигали й гірші небезпеки, аніж просто пробите колесо. Він хоч і вдавав зневіреного мігранта, та все ж мав розмовляти з людьми, наглядати за Хакімом, визначити його контакти й де вони перебувають. Якщо на нього впаде підозра... Перед очима Тамарі знову постало тіло Абдулового попередника, Омара. Вона пригадала, як немовби в нічному жахітті піднімала з піску відрізані руки й ноги.
Одначе вдіяти вона не могла нічого, крім як чекати на дзвінок від Абдула.
Через кілька хвилин після полудня замовила машину в готель «Ламі».
Карім стояв за стійкою в білому костюмі, цмулячи на позір безалкогольний коктейль і розмовляючи з чоловіком, якого Тамара знала як працівника німецького посольства. Сама вона замовила «Кампарі» з льодом і газованкою — напій такий слабенький, що його можна випити хоч відро і не сп’яніти. Карім покинув свого німецького знайомого і підійшов побалакати з нею.
Вона хотіла знати, чому Генерал роздає кросівки й чи не почав, бува, падати його рейтинг, проте пряме запитання сполохає Каріма, і він заперечуватиме все, тому підійти до цього слід обережно.
— Ви ж знаєте, що США підтримують Генерала як гаранта стабільності в державі?
— Аякже.
— Нас дещо непокоять чутки про падіння його рейтингів.
Звісно, нічого такого вона не чула.
— Не слухайте чуток, — запевнив її Карім, але Тамара відзначила, що він не став заперечувати. — То все дурниці, — додав він, чим тільки підтвердив її підозри. — Ми дамо цьому раду.
Тамара відзначила собі його слова. Карім щойно озвучив саме те, про що вона й думала. Сказала:
— Ми не розуміємо, чому це почалося саме зараз. Не те щоб щось було не так...
Вона навмисне не договорила.
— Річ у тому інциденті на мосту Нґуелі, до якого причетні й ви.
То ось воно що.
Він вів далі:
— Дехто стверджує, ніби Генерал мусив дати швидку й рішучу відповідь.
Тамару це заінтригувало: щось новеньке. Однак, наморщивши чоло, неначе безсторонньо пригадуючи ті події, вона промовила:
— Це було аж два тижні тому...
— Народ не розуміє, наскільки все складно.
— Правда, — погодилася вона на цю банальність, щоб показати свою підтримку.
— Але рішуча відповідь не забариться.
— Рада це чути. Ви якось згадували промову...
— Так. Ваш друг Декстер дуже нею цікавився, — промовив Карім ображеним тоном. — Він чомусь вирішив, ніби має право схвалювати чернетку.
— Вибачте за Декстера. Але ж ми з вами завжди допомагаємо одне одному? У цьому особливість нашої дружби.
— Саме так!
— Декстер цього не розуміє.
— У цьому, напевно, й проблема, — дещо пом’якшився Карім.
— Як гадаєте, скоро Генерал виступить із промовою?
— Дуже скоро.
— Добре. Це має покласти край спекуляціям.
— Так і буде, ось побачите.
Тамарі кортіло проглянути текст, але просити вона не наважилася — тільки не після того, як Декстер своєю наполегливістю викликав непорозуміння. Може, варто хоча б натякнути? Запитала:
— А що могло затримати промову?
— Ще триває підготовка.
— Підготовка?
— Так.
— Яка підготовка? — Тамара нічого не зрозуміла.