— А-а, — кинув Карім, загадково всміхнувшись.
Тамара співчутливо сказала:
— Можу тільки уявити, скільки всього вам слід підготувати, якщо промова затрималася на більш ніж два тижні.
— Не можу нічого прокоментувати, — відповів Карім. — Це державна таємниця.
— Атож-атож, — погодилася Тамара. — Боже збав.
* * *
Того вечора перед зустріччю з Табом Тамара зателефонувала своєму колишньому чоловікові Джонатану. Мудрий і щирий, він досі залишався її найкращим другом. Настав час розповісти йому про Таба.
Різниця в часі між Сан-Франциско і Нджаменою становить дев’ять годин, тож він, напевно, саме снідає. Відповів одразу.
— Тамаро, золотко, як я радий тебе чути! Де ти? Досі в Африці?
— Поки ще в Чаді. А ти як? Можеш розмовляти?
— За кілька хвилин маю виходити на роботу, але на тебе я завжди знайду час. Що трапилося? Закохалася?
Гостра ж у нього інтуїція.
— Так, закохалася.
— Мої вітання! Розкажи про нього. Або неї. Але я добре тебе знаю, тож це напевно він.
— Знаєш.
Відтак Тамара в яскравих барвах змалювала Таба й розповіла про поїздку в Марракеш.
— Пощастило тобі, — мовив Джонатан. — 3 голосу чую, ти від нього шаленієш.
— Але навіть місяць ще не минув. Та й сам розумієш, колись я вже западала на типів, зовсім мені не підходящих.
— Як і я, дорогенька, як і я. Але життя триває.
— Я не знаю, що робити далі.
— Зате я знаю. Якщо він справді такий, як ти про нього говориш, замкни його в підвалі й використовуй як секс-раба. На твоєму місці я б учинив саме так, — сказав Джонатан.
Вона засміялася.
— А якщо серйозно?
— Серйозно?
— Так.
— Ну гаразд, скажу серйозно.
— Слухаю.
— Виходь за нього, дурненька.
* * *
За годину Таб сказав:
— Як ти дивишся на те, щоб познайомитися з моїм батьком?
— Охоче, — не вагаючись, відповіла Тамара.
Вони сиділи в тихому арабському ресторані під назвою «Аль-Кудс», що означає «Єрусалим».
Віднедавна навідувалися туди частенько, адже тут не хвилювалися, що їх помітять: у закладі не подавали алкоголю, тому європейці й американці туди не ходили.
— Батько іноді буває в Чаді у справах. «Тоталь» — найбільший клієнт цієї країни.
— І коли він приїздить?
— За кілька тижнів.
Глянувши на своє відображення у вікні, торкнулася скроні:
— Треба підстригтися.
Таб розсміявся.
— Не переживай, ти сподобаєшся татові.
Замислилася, чи не знайомив він, бува, батьків з усіма своїми подругами. Не подумавши як слід, випалила:
— А з Леоні твій батько теж знайомий?
Таб пересмикнувся.
— Вибач, це було грубувато, — одразу додала Тамара, ніяковіючи.
— Все нормально. Така вже ти є: прямолінійна. Ні, з Леоні тато не знайомий.
Тамара поквапилася змінити тему:
— А який він?
Їй було справді цікаво.
Франкоалжирець, Табів батько був сином простого крамаря, але піднявся до впливового бізнесмена.
— Я його обожнюю. Гадаю, ти теж полюбиш, — відповів Таб. — Він дотепний, цікавий і добрий.
— Зовсім як ти.
— Не зовсім. Сама побачиш.
— Він зупиниться в тебе?
— Ні. Йому зручніше в готелі. Поживе в «Ламі».
— Хотілося б йому сподобатись.
— А хіба може бути інакше? Ти справляєш приголомшливе перше враження: вродлива, ще й одягаєшся просто й зі смаком — усе, як обожнюють французи.
Таб показав рукою на її вбрання: світло-сіру сукню із червоним поясом. Тамара й сама знала, що має справді елегантний вигляд.
— До всього він оцінить твою французьку. Звісно, він знає англійську, але французи не дуже люблять розмовляти нею постійно.
— А які в нього політичні погляди?
— У соціальних питаннях він ліберал, у фінансових — консерватор. Нізащо не проголосує за французьку Соціалістичну партію, та якби жив в Америці, був би демократом.
Тамара все зрозуміла. Європейський політичний центризм був дещо лівіший від свого американського еквівалента. Ніщо в Табовому батькові не мало б її бентежити. Та попри те, вона сказала:
— Я хвилююся.
— Не варто. Він буде в захваті від тебе.
— Звідки така впевненість?
Таб знизав плечима дуже по-французькому.
— Бо те саме сталося зі мною.
* * *
План Генерала розкрили наступного дня в пресрелізі, розісланому всім посольствам і ЗМІ. Він збирався виступити з великою промовою в таборі для біженців.
На сході Чаду таких таборів налічувалося з десяток, і населяли їх переважно суданці. Одні були не згодні з тамтешньою владою, інші ж просто тікали від беззаконня. Ці табори розгнівали суданський уряд, що засідав у Хартумі. Він звинувачував Чад у покриванні злочинців і використовував це як привід відряджати до кордону військо для переслідування втікачів.