Уряд Чаду, своєю чергою, висував дзеркальні звинувачення. Зброя, яку суданській армії постачав Китай, потрапляла в руки чадським заколотникам, на кшталт Об’єднаних сил за демократію та розвиток й інших північноафриканських підпільних рухів.
Наслідками взаємних звинувачень були напруга у відносинах між державами й постійна небезпека заворушень на кордоні.
У кабінеті Декстера обговорити промову зібралися всі агенти. Декстер сказав:
— Посол захоче знати, що це означає, й очікує, що ЦРУ допоможе йому розібратися. Поки що нам відомо лише те, що станеться це в дуже несподіваному місці.
Першою слово взяла Лейла Моркос. Низький ранг ніколи не спиняв її.
— Я на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що промова буде спрямована проти хартумського уряду.
Декстер запитав:
— А чому тепер? Та й навіщо така помпа?
Тамара сказала:
— Учора я чула, що промову готують у відповідь на перестрілку на мосту Нґуелі.
— А ти ніяк не вгамуєшся, — поблажливо промовив Декстер. — Але який зв’язок це має із Суданом?
Тамара стенула плечима. Усі знали, що зброя в терористів із Судану, тож озвучувати очевидне вона не бачила сенсу.
Увійшла секретарка й дала Декстерові аркуш паперу.
— Нове повідомлення від президентського палацу, — оголосив він. Швидко пробіг очима папірець, здивовано гмикнув, тоді перечитав повільніше й нарешті промовив: — Генерал запрошує по одному представникові з посольств обраних союзників разом із журналістами супроводити його в табір.
Озвався Декстерів заступник Майкл Олсон:
— У який саме?
Декстер похитав головою:
— Тут не вказано.
Огрядний, неквапливий Олсон завжди був уважний до деталей.
— Усі вони за тисячу кілометрів звідси. Як туди дістатися?
— Тут написано, що транспорт надасть армія. Доправить усіх літаком в Абеше.
— Це єдиний аеропорт у тому регіоні. Та попри те, до кордону звідти ще добрих сто з гаком кілометрів.
Тамара знала, що Абеше — найспекотніше місто в Чаді, де цілий рік температура не опускається нижче тридцяти за Цельсієм, або ж дев’яноста — за Фаренгейтом.
Декстер вів далі:
— Від Абеше військові організують наземний транспорт. Поїздка передбачає тур таборами для біженців і дві ночі в готелі. — Насупився. — Дві ночі?
Олсон сказав:
— Аеропорт працює лише за світлового дня. Напевно, саме це й ускладнює логістику.
Ось вони, ті приготування, на які, за словами Каріма, знадобився час, усвідомила Тамара. Повезти групу журналістів у пустелю — завдання не з легких. З іншого боку, невже на таке справді треба аж три тижні?
Декстер сказав:
— Вирушаємо завтра.
Лейла відповіла:
— Думаю, нашим представником буде Нік.
— Аж ніяк, — похитав головою Декстер. — Так він залишиться без захисту. По одній людині просять відрядити через обмежену кількість місць у транспорті, отже, охорони брати не можна.
— То хто ж тоді?
— Мабуть, що я, без команди бодигардів. — Вигляд він мав не дуже задоволений. — Дякую всім, — закінчив. — Я переговорю з послом.
Надвечір Тамара повернулася до себе на квартиру, прийняла душ, перевдягнулася й викликала машину до Таба.
Тепер мала власний ключ. Увійшовши, озвалася:
— Це я.
— Я в спальні.
Він був у самому спідньому, такий кумедний, що вона, замилував-шись, усміхнулася.
— А що це ти в саменьких трусиках?
— Як прийшов, роздягнувся і ще не встиг вбратися.
Тамара помітила, що він збирає невелику сумку, й усередині їй враз похололо.
— Куди?..
— Їду в Абеше.
Цього вона боялася найбільше. Ковтнула.
— Отакої! Там же, по суті, зона бойових дій.
— Не зовсім.
— Але сутички бувають.
— Коли ми йшли працювати в розвідку, розуміли, що часом буде небезпечно, еге ж?
— Це було до того, як я тебе покохала.
Він обійняв і поцілував її. Тамара знала, що йому подобається чути таке. За хвилину відірвався від неї та сказав:
— Обіцяю бути обережним.
— Коли ідеш?
— Завтра.
З голови їй не йшла думка, що це може бути їхній останній вечір разом, та вона наказала собі не драматизувати. Врешті, він ще з Генералом, і їх охоронятиме армія. Він спитав:
— Чого ти хотіла б на вечерю? А може, кудись сходимо?
Нараз захотілося тримати його й не відпускати.