За кілька хвилин натрапили на велику військову колону, що рухалася на схід.
— Це підрозділи чадської армії, — сказала в передавач Сюзан. — П’ять-шість тисяч осіб. Тамаро, ви не помилилися. Вони переважають чисельність суданців удвічі.
Почувши це, солдати з повагою подивилися на Тамару. Точні розвіддані здатні рятувати життя, і вони високо цінували тих, хто їх надавав.
Наступний табір був такий самий, як і перший, тільки стояв у низині поміж узвиш зі сходу й заходу. Тамара видивлялася ознак людей із міста: західний одяг, непокриті голови, темні окуляри, сонячні зайчики від лінз камер. Нарешті побачила два запилюжені автобуси в центрі. Біля одного з них помітила бузкову блузку, блакитну сорочку, далі — бейсболку. Сказала:
— Думаю, це вони.
Сюзан відповіла:
— Еге ж.
Зненацька над табором піднявся невеликий гелікоптер, якого Тамара спершу не помітила. Нахилившись уперед, він швидко полетів на захід від «Сікорського». Тамара промовила:
— Господи, що це?
— Я його впізнала, — відповіла Сюзан. — Це особистий вертоліт Генерала.
«Недобре це», — подумала Тамара й сказала:
— Цікаво, чого б то він летів звідси?
Сюзан звернулася до пілота:
— Тримайтеся на такій висоті, щоб видно було місцевість.
Гелікоптер піднявся вище.
День стояв ясний, і на сході вони помітили колону, над якою здіймався стовп пилу. Суданське військо. Сюзан лайнулася:
— Холера.
Тамара запитала:
— Скільки їм ще лишилося, кілометри два?
— Менше.
— А як далеко сили чадців?
— За п’ять кілометрів. Пустельною дорогою вони їдуть щонайбільше п’ятнадцять кілометрів на годину, тож сюди прибудуть аж за двадцять хвилин.
— Отже, саме стільки часу ми маємо, щоб урятувати своїх і відвести біженців далі від зіткнення.
— Так.
— Я сподівалася, вдасться зробити все, допоки прийдуть суданці.
— Так спочатку й задумувалося. Але зараз потрібен новий план. — Наказавши пілоту сідати біля автобусів, Сюзан заговорила до своїх бійців: — Загони перший і другий, зайняти позиції зі східного краю. Відкривайте вогонь, щойно ворог буде в радіусі досяжності. Створіть враження, ніби вас удесятеро більше, ніж насправді. Третій загін, обійдіть табір і накажіть журналістам збиратися біля автобусів, а біженцям — тікати в пустелю. Стривайте... — Запитала в Тамари, як арабською буде «Суданці йдуть, біжіть!», і Тамара оголосила це в рацію, щоби чули всі. Відтак Сюзан продовжила: — Ми залишимося в повітрі, щоб усе бачити. Я скажу, коли відступати й де перегрупуватися.
Вертоліт сів, задній відсік опустився.
Сюзан загукала:
— Уперед, уперед!
Солдати збігли. Як було наказано, більшість попрямувала на східний підйом і залягла біля краю. Решта розосередилися табором. Тамара вирушила на пошуки Таба.
На звістку від солдатів лише невелика частина біженців пішла з табору — до того ж зовсім не кваплячись: не вірили, що варто поспішати.
Переважно візитери, які були тут, ходили табором, брали інтерв’ю і теж без ентузіазму реагували на наказ. Решта стояла біля столу, за яким працівники президентського пресофісу роздавали охолоджені напої та закуски.
— У нас проблема! — загукала Тамара. — Розпочинаємо евакуацію! Перекажіть усім, кому зможете, готуватися до посадки он у той вертоліт.
Вона впізнала одного з журналістів, Башира Фахурі, що стояв із пляшкою пива в руці. Він запитав:
— Тамаро, що трапилося?
Часу пояснювати не було. Пропустивши запитання повз вуха, спитала:
— Ви бачили Табдара Садула?
— Стривайте, — не поступався Башир. — Не можна отак просто вдиратися й наказувати нам, що робити. Поясніть, що відбувається!
— Та пішли ви, Башире, — кинула Тамара й побігла далі.
З повітря вона бачила, що табір перетинають дві прямі стежки: з півночі на південь та із заходу на схід. Вирішила, що найкращий спосіб знайти Таба — перевірити обидві. Щоправда, оглядати будівлі не вийде: занадто довго, вона не встигне обійти всі, поки прийдуть суданці.
Біжучи на схід, до солдатів на схилі, почула постріл.
Запала непевна тиша, по якій затріскотіли автомати: американські вояки відкрили вогонь. Перегодом постріли вдалині підказали Тамарі, що заскочені зненацька суданці взялися відстрілюватись. Серце закалатало зі страху, але вона бігла далі.
Шум сполохав людей. Усі повиходили з наметів подивитися, що відбувається. Стрілянина подіяла набагато ефективніше за слова, й біженці кинулися навтьоки, хапаючи дітей і нажите добро: козу, казанець, рушницю, мішок борошна. Журналісти покинули інтерв’ю та побігли до автобусів, тягнучи за собою камери й дроти мікрофонів.