Аж раптом суданці перемкнулися на щось інше. Забувши про вертоліт, вони повернули голови в іншому напрямку. Вона теж глянула туди — на західний схил, яким спускалася чадська армія. Це був не так впорядкований наступ, як божевільний кидок на ворога, під час якого солдати бігли й водночас стріляли. Суданці спробували відповідати, але швидко зрозуміли, що вони в меншості, й кинулися тікати.
Пасажири гелікоптера радісно загукали й заплескали в долоні.
Пілот узяв курс на північ, далі від двох армій, і вже за кілька секунд вертоліт був поза зоною досяжності пострілів.
— Гадаю, ми нарешті в безпеці, — сказав Таб.
— Так, — Тамара взяла його за руку й міцно стисла.
* * *
Робота в нджаменському штабі ЦРУ кипіла від самого ранку. За ніч директор Управління з Вашингтона засипав їх купою запитань: чому почався бій? Які втрати? Чи є серед убитих американці? Хто переміг?
Що трапилося з Декстером? Де, в біса, те Абеше? І найважливіше: які потенційні наслідки? Без відповідей на ці запитання він не міг проводити консультацію з президенткою.
Прийшовши раніше, ніж зазвичай, Тамара відразу сіла писати звіт. Почала з учорашньої зустрічі з Карімом, котрого описала просто як «джерело, близьке до Генерала». Якщо попросять, назве його, одначе, якщо можна обійтися без того, воліла не розкривати імені в письмовому звіті.
Усі, хто приходив на роботу, запитували в неї, що сталося з Декстером.
— Не знаю, — щоразу відповідала вона. — Я знайшла його непритомним, але що могло його вирубити — невідомо. Можливо, зомлів од страху.
Разом з іншими пораненими Декстера забрали в абешську лікарню, коли вертоліт сів дозаправитися. Тамара попросила Майка Олсона відрядити наступним літаком в Абеше когось із молодших офіцерів, як-от Діна Джонса, щоб той навідався в лікарню й дізнався діагноз у лікарів. Олсон охоче погодився.
Коли за головного був Олсон, на роботі панувала дружня атмосфера і працювалося так само приємно, коли не краще.
У ранкових новинах показали Генерала, що каркав, як та ворона:
— Ми їх провчили! Тепер їм доведеться добряче подумати, перш ніж засилати терористів на Нґуелі.
Журналіст зауважив:
— Пане президенте, дехто стверджує, що ви затягнули з відповіддю на той інцидент.
Генерал був вочевидь готовий до цього:
— Є одна гарна китайська приказка: помста смакує холодною, — сказав він.
Тамара знала, що це аж ніяк не китайська приказка, а цитата із французького роману, однак суть афоризму зрозуміла, хоч на кого посилайся. Генерал усе ретельно спланував і терпляче вичекав зручного моменту, щоб завдати удару, ані миті не сумніваючись у власному таланті стратега.
Виклавши все у звіті, Тамара замислилася, як підсумувати значення бою. Розмова з Карімом підтвердила заяву Генерала, що це була пастка, влаштована для відплати за перестрілку на мосту Нґуелі. Його тезу, мовляв, буде суданцям наука, засвідчив звіт генерала Туре, який Тамара отримала від Сюзан і де йшлося, що суданське військо впевнено розбили.
Хартумський уряд розсердиться й подасть власну версію подій, за якою їхня армія не видаватиметься нікчемною. Попри те, весь світ — та й вони самі — знатиме правду. А принижені суданці прагнутимуть помсти.
«Часом міжнародна політика — як сицилійська вендета, — подумала Тамара. — Люди мстяться іншим за скоєне, наче не розуміють, що ворог відплатить тим самим. І поки триватиме ця ворожнеча, ескалації не уникнути — і тільки зростатимуть лють, бажання поквитатися й насилля».
У цьому вся слабкість диктаторів. Звиклі, щоб усе було по-їхньому, вони не розуміють, що решта світу може з ними не погоджуватися. Генерал заварив щось, чого, ймовірно, не здатен контролювати.
І тут своє слово скаже президентка Ґрін. Вона прагнула стабільності в Чаді. Америка підтримувала Генерала як лідера, здатного тримати порядок, однак тепер він став загрозою стабільності в регіоні.
Скінчивши зі звітом, надіслала його Олсону. За кілька хвилин він прийшов до неї з роздруківкою.
— Дякую за роботу. Захопливе читво.
— Аж занадто, — відповіла вона.
— І там є все, що хочуть знати в Ленґлі, тому я переслав його без змін.
— Дякую.
«А Декстер усе переписав би й надіслав від свого імені», — подумала Тамара.
Майк сказав:
— Якщо хотіла закінчити сьогодні раніше, думаю, ти заслужила.
— Так і зроблю.
— Відпочивай.
Тамара повернулася до себе й зателефонувала Табові. Він так само провів увесь ранок на роботі, пишучи звіт для ГДЗБ, та вже майже скінчив і міг бути вільним до кінця дня. Домовилися зустрітися в нього й, можливо, вийти кудись на обід.