— У мені живе стільки особистостей, що я боюся з часом забути, хто з них я, яка я справжня. Вони брешуть і водночас терпіти не можуть брехню. Вони вірять у свою вищість над іншими й рівночасно втоптують себе в бруд. Вони висловлюються стосовно чогось і одразу ж заперечують собі.
— Що є правда? Що брехня? Сумніви наразі торкаються кожного слова й думки. Я цитую відомих людей і бачу хибність їхніх думок. Змінюю цитату, повертаючись до джерел. І відзначаю, що початкова думка була ідеальною.
— Павло Загребельний писав, що митець має величезну силу. Тому він мусить бути самою правдою, будучи послідовником літописців, і повідомляти тільки справдешнє. Але ж, з іншого боку, історію пишуть переможці? То де правда? Та й що вона таке?
— Взяти, наприклад, горілку. Якщо провести опитування серед людей, кожен скаже, що зелений змій — це зло. Пити погано. Але ввечері пройдіть-но вулицею — на кожному кроці побачите щасливих хмільних гуляк. Невже всі вони сприймали горілку як зло, коли пили? Чому ж під час опитування матимемо таку відповідь? Тому що тверезе життя — це неписана норма суспільства. Тому більшість людей кориться цьому правилу й відповідає на поставлене запитання так, як цього вимагає соціум.
— Що є правда? Що брехня?
— Коли одна з моїх особистостей вигадує якусь кумедну історію, усі мої множинні іпостасі починають у неї вірити. Коли ж мене звинувачують у брехні, тільки частина мене відчуває себе винною. А інші частини щиро дивуються. У моїй уяві ця історія відбулася насправді. Я фактично пережила її. Я безсумнівно робила все те, про що розповідала. Але у своєму світі. То чи є ця історія брехнею, чи вона — відображення мого світу й мене?
— Як упізнати правду? А брехню?
19.01
Уранці піддослідній непереливки. Але сьогодні тяжко не через випитий алкоголь. Вона взагалі минулого вечора не пила. Цього разу все було по-іншому. Дуже боліла голова, начебто після гульбища.
Її знову гнітила необхідність іти на роботу, розмовляти з нецікавими людьми, виконувати тупі механічні дії. І знову пити.
Один клієнт — безробітний, тому що немає місць за його спеціальністю.
Тасіта робить ковток із пляшки.
Другий клієнт не має освіти, зате має троє дітей. Учотирьох вони не проживуть на одну зарплатню…
Тасіта робить два ковтки з пляшки.
У третього — немає ноги, але є вища освіта й червоний диплом. Одначе для калік немає робочих місць.
Тасіта робить п’ять ковтків із пляшки.
Я бачу, яка пустотіла вона всередині. Скільки вина чи пива можна влити в цю порожнину? Літр? Два? Вона наповнює себе, мов пусту чашу, хмільною рідиною, щоб хоч щось у ній було.
— Кгм… — до кімнати заглянула Світлана Анатоліївна. — Я тут подумала… Може, я й справді не найцікавіший співрозмовник. Зазвичай несу якусь дурню… Ти не думай, я не тримаю на тебе зла… Може, зробиш перерву? — з сумки вигулькнула пляшка вина.
Тасіта задумливо зміряла очима її недоладну фігуру. Жіночці відверто не вистачає компанії, вона, мабуть, не має ні друзів, ні сім’ї. Її варто було б пожаліти, а не кричати на неї. Піддослідна в доброму гуморі, тож запрошує колегу до столу.
— Я тобі того разу наговорила зайвого. Та й твій душевний стан безсумнівно не був найкращим.
— Цього разу я принесла вино. Мені здалося, що ти не любиш коньяк. Я б узяла горілку, але вирішила, що це буде занадто…
Тасіта раптом усміхнулася й дістала з-під столу недопиту пляшку червоного.
— Вибачте мені за минулу відвертість. Але я не забиратиму своїх слів назад. Тієї миті я казала так, як думала. Проте не гнівайтеся через мою прямолінійність. Я не хотіла завдати вам болю. Чи образити. Я вірю, що будь-які слова примушують людину думати. Навіть коли вони грубі й на перший погляд видаються несправедливими. Я не хочу брехати. Єдине що… Про вашу компанію. Ви й справді пересічна особистість і не відзначаєтеся оригінальністю… Та я рада, що ви заходите до мене. Не тільки через алкоголь.
Світлана Анатоліївна скривила губи, видавлюючи посмішку. Гірку болісну посмішку.
— То були справедливі слова. Адже і я не до кінця чесна з тобою. Ти мені також не імпонуєш як людина. Та я все одно приходжу. Знов і знов. Я відчуваю, що якась частина твого «я» ніколи не буде мені до снаги, але подобу іншої твоєї суті я хотіла б мати в собі. Крім того, я приходжу до тебе через самотність. Мені тридцять вісім років. У мене немає сім’ї. Моя мати вже двічі була заміжньою! А я ще жодного разу. Я хочу дітей. Хочу покинути цю дурну роботу й стати домогосподаркою. Хочу, прийшовши додому, чути не голос з телевізора, а гук дитини чи буркотіння чоловіка. Мені самотньо, Тасю…