Вона взувається й говорить:
— Що не кажи, а жінки досконаліші за чоловіків.
Вийшовши на вулицю, Тася відразу запалює цигарку. Біль ще є, але вже відступає. Минаючи смітник, де в непотребі порпається безхатько, вона відвертається. На очі навертаються сльози. На вулиці страшенний мороз, а цей нещасний не має ані притулку, ані їжі. Два дні тому Тася вже бачила його, але тоді не звернула на нього жодної уваги, минула й пішла далі своєю дорогою. А тепер у ній прокинулась жалість: «Бідний чоловік! Він теж, напевно, чогось прагнув у цьому житті. Може, він теж художник, як я? Мрійник…». Так, моя бездушна піддослідна співчуває незнайомій людині, яку раніше зневажала.
Тасіта не вірить у долю чи фатум. Вона вважає, що кожен перебуває там, де й має бути. Щоб досягнути бажаної мети, людина отримує молодість. І всупереч матеріальній скруті чи фізичним вадам, кожен здатен на перемогу. Просто треба докласти зусиль. Тих зусиль, яких не докладає сама Тася.
У маршрутці невимовно задушливо. Біль посилюється, а вільних місць немає. Та й сама дівчина затиснута між здоровенною товстою жінкою й бабцею, від якої нестерпно несе чоловічим одеколоном — аромат минулого століття. Від різкого запаху її нудить.
— Невже в цій маршрутці немає жодного джентльмена?! На вигляд здорові бугаї, а майже всі жінки стоять! — Роздратування піддослідної сягає меж. — Між іншим, я погано почуваюся, у мене паморочиться голова. А цю бабусю варто було б посадити, хоча б зваживши на її вік!
О-о-о, піддослідна ще в змозі пропустити свої думки крізь решето цензури! Насправді, на її язиці крутилося дещо інше: «Та посадіть хоча б цю стару каргу, бо я зараз наблюю їй прямо на комір!».
— Ми в ХХІ столітті, дівчинко. Кожен сам за себе, — кривить губи в посмішці розумник, який сидить просто перед нею. Але все ж підводиться. — Якщо погано, нехай буде по-твоєму, сідай.
Тасіта міряє його зневажливим поглядом і садовить на вільне місце бабцю. Дихати стає легше.
— Справа не в столітті. А у вихованні, у власних цінностях. Якщо у вас на першому місці власна персона — з вас не вийде ані гарного батька, ані вірного друга. Я вже мовчу про чоловіка, — кинула йому, спершись на сидіння. Біль став сильнішим.
Хлопець уважно дивиться на неї, потім рішуче плескає по плечу статного парубка, який сидить біля вікна.
— Дівчина ж сказала, що їй погано. Невже в тебе серця немає?
Піддослідна здивовано зиркає на «джентльмена». Запаморочення в голові дійшло того ступеня, що почав зникати слух і перед очима пішли кола.
— Не моя проблема, — бурчить велет.
Тасіта починає завалюватися набік. Той самий хлопець підхоплює її й притискає до себе. Від нього пахне шампунем і цигарками. Запах приємний і звичний.
— Гей, козел, ти що, не чуєш? Дівчині погано. — Рука лягає на плече «козла».
Несподівано худобина слухається й встає. Хлопець обережно садовить Тасіту на його місце. «Слухняність» чоловіка стає зрозумілою за кілька секунд — маршрутка під’їхала до його зупинки.
— Тобі де виходити?
— Через п’ять зупинок… Біля літака, — вимучує кожне слово Тасіта, заплющивши очі.
Їй зовсім зле. Якщо вона зможе сидіти на роботі — це буде якнайкраще.
Вона почала куняти, але міцна чоловіча рука, схопивши її за лікоть, витягла на вулицю на потрібній зупинці. Тут вона наче протверезіла й нарешті роздивилася хлопця. Він був трохи вищим за неї. У широких джинсах з низькою матнею, куртці кольору хакі й шапкою, як у гнома. Довге світле волосся. Світлі очі. Обличчя вузьке, з видовженими вилицями.
— Ти в нормі? Може, тебе довести, куди треба?
Тасіта нарешті помітила, що він тримає її руку. Різко висмикнула її з його долоні, стала в гордовиту позу, виструнчилась і відповіла:
— Нема потреби. Дякую, що допоміг.
Крутнулась на підборі, щоб іти. Її наздогнав голос:
— Маєш хлопця чи заміжня?
Тасіта озирнулася й насмішкувато порснула.
— Не маю. Але й не шукаю.
— Може, ти лесбійка?
— Я не поділяю кохання на стать.
— Ми ще зустрінемося! — гукнув їй у спину.
Тасіта лише стенула плечима.
А жаль, я сподівалася, що цей хлопець гратиме гідну роль у її спектаклі.