Це було вперше, коли вона комусь щось говорила. Окрім мене. Мені можна нічого не говорити. Я й так усе розумію.
Психологічний стан стабілізовано. Піддослідна налаштована змінити себе, своє життя.
Цікаво, на скільки її вистачить?
7.01
Її ранок починається о третій годині дня.
Тася встає з ліжка тільки тому, що бачить годинник і лякається втраченого часу.
Кожен її день починається думкою, що от сьогодні вона точно візьметься за малювання. Саме сьогодні з-під її пера народиться художній шедевр. З’явиться картина настільки відмінна від решти відомих полотен, що критики заговорять про новий жанр, новий ідеал, новий усесвіт. Вона переконана, що це станеться саме сьогодні. Тож, з’ївши пару канапок, заходить до кімнати поступом переможниці. А тут погляд ковзає по недомальованих «шедеврах», а потім зупиняється на ноутбуку. Я просто бачу, як спалахує думка: «Лише пару серій — і стану до роботи. Кіно потрібне, щоб налаштуватися…». І її горда постава зминається, скоцюрблюється перед віртуальним світом.
А вона ж усе ще думає, що ввечері продовжить одну з робіт. Просто їй потрібен час… Ну зовсім трошки часу для налаштування.
«Я тільки-но прокинулась. Не можна отак одразу поринати в роботу, за яку вже давно не бралася? Тільки дві серії…» — переконує вона себе.
Я знаю такі балачки. Увечері, коли опам’ятається, скаже, що починати щось уже пізно. Так і просидить за ноутбуком до ранку, сьорбаючи з пляшечки пиво.
Четверта ранку. Міцно стулені повіки.
«Завтра. Тобто вже сьогодні… зранку встану й відразу почну працювати…» — подумки заспокоює себе.
8.01
Пусті-пусті очі. Вона прокинулася вже невдоволеною.
Дзвінок у двері. Це прийшла сусідка, яка часто просить її збігати за цигарками.
Тася забивається в куток кімнати, вмощується між полотнами. Щільно затуляє вуха долонями, притискається до стіни, заплющує очі.
— Тасю, ти вдома?!.
Тягне на себе одне з найбільших полотен, щоб затулитися ним від усього. Робить вигляд, що її не існує. Я дивлюся на неї і бачу, як вона зіщулюється… намагається зменшитися, зникнути.
— Тасю, ти вдома?!.
Лягає, згорнувшись калачиком на підлогу. У її уяві тепер вона маленька цятка на підлозі. Невидима, непотрібна… «Зітріть мене»…
— Тася?!
Двері гучно розчиняються. Стою на порозі, зла і втомлена.
— Чого вам?!
Переді мною маленька зморшкувата бабуся зі слідами колишньої краси на обличчі.
— У мене закінчилися цигарки… — бурмоче і свердлить мене своїми булькатими вицвілими очима. Мене дратує її фарбоване жовте волосся, її старечий запах, її тонкі сухі губи…
Тасіту привчили поважати старших. Бо вони мають бути розумнішими. Вони ж стільки всього бачили, стільки пережили. Та й прочитали значно більше книг. Вони мають знати все. І Тася кориться прищепленому інстинкту. Не вірить, але кориться. Я знаю, що у свої двадцять три вона пережила набагато більше, ніж ця дурнувата бабця. Я знаю, що її мозок має більший потенціал, ніж мозок зморшкуватої жаби, стоїть зараз біля дверей. Але Тася, яка не може нормально розмовляти навіть з близькими, яка зараз зібгалася й пірнула у свою знетямленість, у свій відчай, на думку цієї корисливої мумії, має наплювати на все і йти за куривом для неї! Чому? А! Через добросусідські правила? Чомусь вона має спілкуватися з ними. Її мають цікавити їхні справи.
Хтось народив? Поздоровляю.
У вас дочка вийшла заміж? Поздоровляю.
Ви нарешті зробите ремонт, про який так мріяли і який заважатиме мені спати на вихідних? Поздоровляю.
У вас нова сумочка? Поздоровляю.
Ваш кіт врешті-решт сходив правильно в туалет? Поздоровляю.
Лицемірство. Усе це лицемірство. Моя піддослідна не може сприймати людину, коли насправді вона їй неприємна. Тасіта не може ввічливо посміхатися тому, кого ненавидить. Вона не може брехати, тому що брехня посилює її внутрішній біль. Вона починає зневажати себе за те, що дотримується всіх цих незрозуміло ким установлених правил.
— То й що?
Опираюся на двері й дістаю з кишені цигарки. Запалюю, доки вона розглядає мене й намагається зазирнути у квартиру. Знаєте, чому такі бабці сунуть свого носа до чужих справ? Тому що в них немає власних. У них немає особистого життя.
— Пригощайтесь.
Простягую їй відкриту пачку своїх цигарок.
— Я такі не курю. — Бабця міцно стискає сухі, потріскані губи.
Знизую плечима й грюкаю дверима перед самісіньким її носом. Не сьогодні. Сьогодні ми не турбуватимемо дівчинку. Вона все ще корчиться на підлозі під стіною.