Вона дивилася у вікно й бачила чимало щасливих пар. Дівчата йшли з квітами, хлопці — з пакунками й подарунками. Але серед усієї цієї пристойної вакханалії траплялися й сумні дівчата, які болісно спостерігали за тими, хто йшов у парі. І п’яні хлопці, які ходили ватагами. Було ясно, що в них також нікого немає і вони сприймають свято, як чудовий привід для гульбища. Дивлячись на осяйних, усміхнених дівчат, Тасіта теж відчула, як щось стислося всередині.
Звісно, вона не шукала привід, щоб напитися, але вирішила сьогодні хильнути через відсутність тепла в душі.
Зала на третьому поверсі була прикрашена рожевими стрічками й надутими повітряними кульками. Людей було небагато: декілька сімейних пар, самотні молоді люди, підстаркуваті чоловіки й жінки.
— Тасю! — З кінця зали загукала Світлана Анатоліївна. Вона стояла біля столу з випивкою. — Ну? Як тобі? — Вона простягнула дівчині бокал шампанського.
— Якось надто… яскраво. — Дівчина розглядала оточення, намагаючись знайти хоч когось, хто був би цікавим. — І дещо роблено, нещиро. Тут веселяться тільки начальник зі своєю дружиною і он той чоловік, який під’їдає з чужої тарілки.
Жінка пирхнула.
— Так ти думаєш: ми тут для того, щоб приємно провести час? Ха! Це ідея нашого вельмишановного пузаня — об’єднати колектив. З усіма цими людьми, працюючи щоденно в різних кабінетах, ми ніколи ніде не пересічемося, окрім такого зібрання. А він плекає ідею колективізму. Він у нас, бачте, комуніст. Уважає, що його раби мають бути дружними, віддаючи найкращі роки свого життя на цю всю…
Піддослідна злегка прикрила долонею її рот. До них підійшов начальник. На диво життєрадісний і без плям поту на сорочці. Поздоровив їх зі святом і дав кожній по цукерці.
— От тобі й милостиня… — гмикнула жінка, розгортаючи фантик.
— Ого! А це ще що?! Чому він носить шпильки?! — Тася витріщилася на комір начальника. — І на тій жінці? І на тій…
— А… Не сердься. Я їм розповіла про талісман. Те, що ти мені говорила. Не втрималася, бо ж вони думали, що я якась вулична ота… ну, як оці… Як ота твоя клієнтка з фіолетовим волоссям. Довелося пояснювати, що я нормальна.
Дівчина ледь стрималася від реготу. Людська природа не може не вражати. Суспільство не сприймає шпильки у вигляді естетичної прикраси, зате їм подобається вірити в злі чари, від яких вони захищають. Ну і хто з них нормальний? До речі, саме сьогодні вона не пришпилила цей аксесуар до власної сорочки.
— Як пройшла твоя зустріч у ресторані? — Тася побачила салат із крабовими паличками й наклала собі в тарілку. Спробувала й одразу відставила вбік. Жар устиг її розбалувати смачною домашньою їжею.
— А… Та він не прийшов. У нього була якась запара на роботі. — Світлана Анатоліївна гикнула. — Здається, ми з тобою перейшли з коньяку на шампанське… Це прогрес, як ти думаєш?
Тася співчутливо поглянула на неї. Усе та ж огидна рожева помада, вії злиплися від дешевої чорної туші. Як вона могла припустити, що може зацікавити пристойного чоловіка? Розглядаючи Світлану Анатоліївну, дівчина раптом зрозуміла: та близька до істерики. Свято тільки починалося, а колега вже була п’яна.
— Не переймайся. Зосередься краще на собі.
Світлана Анатоліївна знову гикнула й підлила собі шампанського.
— Я, на відміну від тебе, не малюю й не витрачаю час на жодні нісенітниці…
— А я не про це. Сходи в перукарню, на масаж, у солярій, спортклуб. Там буває цікаво, і тобі не завадить розвіятися.
— Н-да… А що! Ти права! Завтра ж піду в… солярій! Засмагатиму, а потім піду на фітнес. — Засміялася. Але що це? Її щоками текли сльози.
Дівчина зітхнула й обійняла колегу.
Те, чого так прагнула Світлана, було в неї, у Тасіти, але вона ставилася до того, як до непотребу. Перед очима піддослідної постав образ турботливого Жара у фартуху на її кухні. Чомусь стало сумно. Що не кажи, а вона теж людина. Вона потроху прикипала до хлопця.
Після вечірки вона поверталася додому в напівпустому тролейбусі. У вухах бриніло щось романтично-мелодичне, на вулицях усе ще ходили щасливі (і просто п’яні) люди. Її монстри завмерли, не знаючи, як реагувати на нові емоції.
Десята година ночі, Тася роззувається, знімає пальто, відчиняє двері до кімнати…
— Я знаю, ти просила не вітати… Але я подумав, що від смачної їжі й гарного вина ти не відмовишся. — Жар сором’язливо посміхнувся й простягнув їй букет червоних троянд. — До того ж я обіцяв тобі зіграти сьогодні…