16.02
Тасіта з нетерпінням поглядає на годинник. Сьогоднішній робочий день тягнеться особливо довго. Був лишень один клієнт. Та й той виявився настільки нецікавим, що вона упоралася з ним за двадцять хвилин. І Світлана Анатоліївна не заходить. Запаси алкоголю в її шафці вичерпалися. Навіть цигарки закінчилися: так часто виходила до курилки.
Настрій псується все дужче. Їй хочеться малювати, а відсутність змоги нервує. Робити ж замальовки на серветках й аркушах формату А4 вже набридло. Тася не любить марнувати сили на такий дріб’язок, адже ще жодного разу не змогла примусити себе перенести на полотно те, що було намальовано на якомусь папірці.
За десять шоста. У двері хтось стукає й заходить.
— Жар?
Дівчина аж підскакує від здивування.
— Там холодно, — бентежиться хлопець. — Давай збирайся. Хто там дізнається, що ти пішла раніше.
Уже за півгодини вони сидять в улюбленому барі.
— Я думала, сьогодні збожеволію. — Дівчина з насолодою п’є холодне пиво. — З клієнтів був лише один хлопець із червоним дипломом, якому я одразу дала направлення за спеціальністю.
— Мені здається, тобі час звільнятися. Це не твоє місце. — Жар посьорбує каву. Дівчина задумується: вона не пам’ятає, щоб він хоч колись пив спиртне.
— Н-да? А де ж моє? За мольбертом? Я ще не створила того, чим справді могла б пишатися.
— Працюватимеш там — і не створиш, — спокійно заперечує хлопець.
Дівчина стенає плечима.
— Проблема сучасного суспільства полягає в тому, що ніхто не дослухається свого серця. Не чує дзвінкий чистий голос внутрішнього «я». А йому несила пробитися крізь жир і хіть тіла. Відома фраза «У тобі немає нічого святого» не зовсім правильна. Це святе є в кожному, але ми чомусь намагаємось зректися його й заповнити порожнечу, що залишається сексом, випивкою, їжею, буденними проблемами.
— Гей! — Тася ніжно цілує кухоль з пивом.
Жар заздрісно кидає ревнивий погляд на предмет такої уваги.
— Так от… Коли дитина каже, що вона бажає стати лікарем, учителем, пілотом, вона не сумнівається. Вона свято вірить, що, коли виросте, справді працюватиме за цією професією. Так їй підказує серце, ще не зашорене дорослими дурницями. З віком ми забуваємо мрію й ту впевненість, витрачаємо чимало енергії на те, чим наша душа воліє не займатися, обурюємось, що в нас нічого не виходить…
— І тоді ми відчуваємо, як щемить у грудях, — пошепки додає Тасіта.
Зараз вона здається старшою. Зморшки на чолі та біля очей стали чіткішими, мішки під очима — більшими, очі — сумнішими.
— Але ж зараз менше? — Він бере її за руку й тепло посміхається.
— Менше… Але буває накочується. — Тася зітхає. — Я відчуваю, що поступово відроджуюся, руки згадують, як тримати пензлик, голова — як мріяти. А серце вчиться заново все відчувати. Болісний процес. Але я впевнена: він закінчиться успішно. Тепер упевнена. Я не хочу стати невдахою.
Вона згадує Валена. Невже він і справді чогось досяг? Невже він нарешті проявив себе? Так швидко? Піддослідна мусить обов’язково потрапити в той театр. Він дослухався свого серця.
— Так, як і ти… — бурмоче собі під носа дівчина, дивлячись на Жара.
— Як я?
— Ти навіть більше: геть не сумніваєшся у виборі свого серця. Простуєш тим шляхом, який вважаєш правильним. Слухаєш свою мрію. І ти щасливий. І талановитий.
Жар був неймовірно талановитий. Вона надовго запам’ятає його: розпущене волосся, нависле на обличчя, трохи згорблена фігура в мерехтливих тінях від свічок… Це заворожувало. У нього був чудовий, проникливий голос, що бився в ритмі з бонго. А тексти нагадували проповідь. Він говорив про унікальність кожного, про проблеми суспільства, про любов до всього живого. У нього не було пісень про кохання. І це їй подобалося. Він був не просто музикантом, він говорив саме про те, про що зазвичай або замовчують, або навіть не думають. Пісні ж про кохання нині чутно скрізь, ними торгує кожний зустрічний. Задля отримання швидких прибутків пишуть абсолютно не чуттєві, беземоційні, безглузді тексти… про любов.
— Я теж інколи сумніваюся. — Його очі стають сумними. — Жити так, як я, складно. Хочеться бути впевненим у своєму майбутньому. Мати гарантії, стабільність, спокій. Але коли я сідаю грати, сумніви відходять — я розумію, що все роблю правильно. І заспокоююсь.