Тася осміхається.
— Мені б твою віру…
17.02
Жертовність. Тася весь час думає про неї. На що вона готова заради того, що підказує їй серце? І чи готова?
Мало хто знає ціну жертовності. Адже щоб здійснити мрію, треба відмовитися від однаковості соціуму, позбутися страху, певною мірою стати мазохістом. Шлях до мрії часто лежить через біль, бій, страх, самотність. Такі жертви лякають, тому переважна більшість людей відмовляються від мрії, змиряються, заспокоюються, зливаються з натовпом. Тася бачила це не раз і не може дозволити собі вчинити так само. Ще зі школи вона навчилася боротися за свої переконання. За свою відмінність. І це ой як не просто. За ту боротьбу вона розплачується нинішніми депресіями, психологічною неврівноваженістю, зривами. Однак хіба можна сказати, що вона зробила все, щоб іти за покликом серця? Це були тільки перші кроки, а значить і біль, якого вона зазнала, — це тільки дещиця.
До кабінету заходить жінка.
— Доброго дня. — Самовпевнена, років сорока, у діловому костюмі. — Мене звати Анастасія Вікторівна. Я секретар нашого директора. — Вона ніяк не реагує на простягнуту Тасину руку, просто відразу опускається в крісло.
Дівчина мовчки дякує долі за те, що досі не відкоркувала пляшку з вином, яка звично стоїть у неї під ногами.
— Я прийшла перевірити вашу роботу, переглянути документацію.
Піддослідна стенає плечима й дістає папери. Її дратує надумана звітність. Підіймаючись, випадково перекидає пляшку. Та викочується прямо під ноги суворій жінці. Тася затамовує подих.
— Це що таке? П’єте на робочому місці? — похмуро піднімає пляшку з підлоги.
— Та ні, це просто вдячний клієнт приходив… — викручується піддослідна, відчуваючи, як її тіпає через те, що змушена виправдовуватися.
— Значить, хабар? — чи то запитально, чи то ствердно констатує Анастасія Вікторівна.
— Ні. Та ви що? Я не беру хабарів, — обурюється дівчина.
— Ну… Це не моя справа. Після роботи можете робити все, що вам заманеться. Але пити у вашому віці, я б не радила. Це може погано скінчитися. — Вона, зморщившись, ставить пляшку на стіл. — Нам потрібен здоровий колектив.
— Здоровий? — здивовано дивиться на неї Тасіта.
— Ви подаєте поганий приклад іншим. Це шкодить інтересам фірми.
Тася з огидою змірює її очима. Бездоганний екземпляр для демонстрації дрес-коду: волосся зібране в тугий пучок, брюки до половини підбора, сухі, міцно стиснуті губи, вицвілі байдужі очі. Вона нагадує мерця, від неї тхне нафталінним минулим… чимось совковим. Тася відзначає, що такі ж відчуття викликає в неї сусідка, якій вона час від часу купує цигарки.
Це покоління виховане на колективізмі. Їх дратує будь-хто інакший. Таких вони будь-що прагнутимуть розчавити… або засмоктати до безликої сірої маси. Покоління, для якого творча людина — нероба, зіпсута деталь загального механізму. Вони впевнено стверджують, що за ухиляння від роботи треба штрафувати. Так їх привчили, це втовкмачено в їхні голови.
Тасіта ж не вміє працювати системно. Вона ненавидить слово «колектив». І натовпу ще жодного разу не вдавалося підім’яти її під себе, стандартизувати, затягнути в рутину. Інколи ставалося навпаки, згадати хоча б її «талісман від зурочення», що несподівано з’явився на комірцях майже всіх працівників фірми. Тасіта бачить в очах своєї гості стадний інстинкт, страх перед усім новим, відмінним. Ця Анастасія Вікторівна, не задумуючись знищить кожного, хто вирізнятиметься серед натовпу.
— У них є власна голова на плечах, — сухо відповідає дівчина, подаючи папери.
— А ще деякі голови варто стинати. — Їхні очі на мить зустрічаються. Жінка майже відразу переводить погляд на документи.
Тяжко. Саме це й підштовхує її до звільнення. Щойно вона буде готова…
Але, як на мене, вона занадто довго готується. У ній усе ще сидить страх. Навіть перед цією жінкою, яку вона зневажає всім серцем.
На думку Тасіти, задля одного талановитого інакомислячого індивіда можна загубити сотні тих, хто не здатен залишити відбиток в історії.
Серед перших вона б спалила на вогнищі Анастасію Вікторівну.
А ще Тася відзначає, що ці «ходячі мерці», як правило, не дивляться у вічі іншій людині. Не можуть дивитися, відводять погляд, коли випадково зустрічаються з чиїмись очима. Немов їм соромно, чи з їхнім співрозмовником щось не так. Хто знає? Може, таким чином відтворюється генетично отримана інформація про прабабцю, яка заклала прапрадідуся кадебівцю. Бояться говорити.