Піддослідна розчарована.
Тяжко дивитися на людей, які колись були твоїми друзями. Та ще тяжче розуміти, що вони загрузли в буденності, незважаючи на здібності, якими наділені. Жаль. Уперше серед цих людей Тасіта відчуває свою вищість. Вона займалася саморозвитком. Читала. Вивчала різні сфери науки. Малювала. А вони… залишилися такими ж, якими вона їх знала у свої вісімнадцять.
Додому вона повертається заплаканою. Їй болить, бо світ утратив великого митця, так і не дізнавшись про нього, їй боляче розуміти, що люди з гігантським потенціалом забули те, про що мріяли.
Водночас вона відчуває в собі щось таке, чим вона просто прикута до мольберта.
— Знаєш, чим вимірюється людська сила? — запитує мене вже вдома. — Вона вимірюється рішучістю. Поривом, який визначає, на що ти здатен. Що можеш витерпіти й проігнорувати. Це і є твоя внутрішня сила.
Тасіта стає перед полотном і притискується до нього всім тілом, обіймає свій ескіз.
— Я готова мінятися.
У минулому поставлено ще дві крапки.
19.02
Піддослідна мляво ходить квартирою, торохтить порожніми пляшками з-під пива. У горлі страшенно пересохло, а всередині відчуття вивернутих нутрощів. До того ж почалися критичні дні, що тільки загострюють її й без того невеселий стан.
— Лайно! — Вона похмуро кидає порожньою пляшкою в стіну.
Цієї миті лунає дзвінок у двері.
— А… це ти… — говорить Тася, відчинивши двері.
Жар на секунду завмирає.
— Ти, може, вдягнешся?
Тасіта дивиться на себе й розуміє, що на ній лише труси. Вона трохи бентежиться, а потім махає рукою.
Жар навіть не червоніє. Він доволі спокійно розглядає її фігуру.
— Тобі не завадило б підкачати сідниці, — спокійно виносить вердикт хлопець.
— А тобі не завадило б заткнутися. — Вона смачно потягується. — Ти пиво приніс?
— Ні. Справді. Тобі потрібно зайнятися спортом.
— Пиво?
— Сушить? Ти хоч сама?
— Пиво! — Вона роздратовано зиркає на нього.
— Мені не подобається твоя поведінка. Ти мене не просиш, а наказуєш. — Жар несподівано зупиняється перед нею й суворо дивиться в очі.
— Ти сам записався в хатні робітниці. — Її очі зовсім порожні.
Я можу тільки уявити, що бачить перед собою хлопець. Брудна кімната, закидана пляшками різних калібрів, скуйовджена дівчина, від якої відгонить перегаром і яка повністю ігнорує його єство. Чоловічу сутність.
— Знаєш… — Він підносить угору палець, а потім різко опускає його. — Та пішла ти…
Він розвертається й виходить геть.
Піддослідна грюкає дверима.
— Та кому ти потрібен?! — Монстри лізуть нагору.
Вона ще довго рачкує на кухні, доки не знаходить недопите вино.
Напад мороку. Тасіта заходить до кімнати й відчуває несамовиту відразу до картин. До себе. Намагається взяти себе в руки.
Пальці торкаються пензлика… Але нічого не відбувається. Вона стоїть гола, немічна перед картиною, над якою працювала останні тижні. Ще недавно вона була натхненна. Але зараз нічого цього немає.
У кімнаті суцільна тиша. Рука, яка тримає пензлик, тремтить і не наближається до полотна. Що в її душі? Темрява, ненависть, огида, злоба. Не з такими почуттями потрібно ставати до малювання.
Тася навіть не чує, що скрипнули двері: її охопило божевілля й вона з криком кидається на картину… Але хтось зупиняє її…
Жар міцно притискає дівчину до себе… Вона б’ється в його руках, виривається, гарчить…
Заспокоюється так само швидко, як і виходить із себе. Її руки обвисають, пензлик котиться на підлогу. Вона втомлено затуляє обличчя долонями.
— Пусти… Пусти й забирайся геть… — майже стогне. — Ти поняття не маєш, з чим зв’язався…
— Мені байдуже. Я не піду.
Тася відштовхує його.
— Я ношу в собі всі можливі гріхи! — Вона кричить, роздирає свої руки, груди. — Я весь час переживаю апатію! Я часто зриваюся на гнів! Я вивищуюся над іншими й водночас падаю в таку безодню, куди дехто боїться навіть зазирнути! Я чортзна-скільки їм і займаюся сексом без розбору! Я потребую тебе, але відвертаюсь через свою гордість! Я жадібна до всього, що тільки існує в цьому житті! Ти… такий чистий і добрий, а я уособлюю тільки зло!
Жару кривить обличчя біль. Тася опускається на коліна й згортається калачиком на підлозі. Він обережно кладе їй руку на плече. Потім лягає поруч і обіймає.
— У будь-кого є гріхи. Просто інші їх старанно приховують, — говорить їй, перебираючи довге волосся. — І я також. Я борюся з ними кожного дня. Ти усвідомлюєш власну гріховність, як ніхто. Тому що, незважаючи ні на що, ти чутлива, добра, талановита. Я бачу світло в тобі. Я пішов тільки тому, що мені боляче бачити тебе такою. Неохайною, охопленою власним болем, байдужою…