Тася дивиться йому в обличчя. На віях тремтять сльози.
— Мною теж керувала гординя. Але я зумів опанувати себе. І ти зможеш. — Він зболено посміхається.
Піддослідна глибоко вражена побаченим минулої ночі. Вона сумнівається, що в неї щось вийде. Чому має вийти в неї, якщо не вийшло в інших?
Проте ось зараз поряд з нею людина, у якої і справді все вийшло. Треба боротися. Усупереч постійним переживанням.
— Пробач мені…
Цього дня вона малює, як ніколи досі.
Тасіта забуває про театр, який має відвідати сьогодні. Вона забуває поставити крапку. Але знаходить у собі сили. Резерви, які не використовувала протягом років.
20.02
— Я сьогодні не малюватиму. — Тася, повністю одягнена, зустрічає цими словами Жара.
— А що робитимеш?
— Ми робитимемо. — Посміхається й бере його за руку, не пускаючи в дім. — Ми підемо гуляти. Сьогодні на диво гарна погода…
Справді. За тривалий час сонце вперше з’явилося з хмар. На вулиці стало тепло, і Тася вирішила вилізти зі свого темного житла.
— Але ми гулятимемо по-моєму. І май на увазі: я не приймаю заперечень.
Вони виходять з під’їзду, тримаючись за руки. Піддослідна примружує очі від блиску снігу, світла, сонця.
Вона відчуває, що очистилася. Добро, яке жило в Жарові, передалося її душі.
Я знаю, це тепло здолало більшість її внутрішніх монстрів. Серед них — страх бути нереалізованою. Тепер вона налаштована все змінити. Адже не дарма вона вважає себе кращою за інших. Не їй до них рівнятися, а їм — до неї. Саме з такої думки починається ранок.
— Це так — по-твоєму? — Хлопець із цікавістю споглядає, як Тася кладе до рюкзака пачку вина, щойно куплену в магазині.
— Так! — Вона рішуче закидає свою ношу йому на плече. — Скуштуй трохи мого життя, а потім обурюватимешся.
— Та я не проти. Узагалі-то я теж інколи п’ю.
Дівчина витріщається на нього.
— Просто я хотів тобі показати, що це потрібно робити рідше.
Увесь день вони просто блукають містом. Тасіта багато сміється, інколи зупиняє людей і запитує в них про настрій. Перехожі здивовано дивляться на неї, і вона знову починає сміятися. Холод не відчувається, тому що вони весь час кудись ідуть, до того ж їх гріє випите вино. По обіді піддослідна вирішує, що вгрілася, і знімає пальто.
Жар розгублено дивиться, як вона біжить на середину площі в центрі міста й починає горлати про цей чудовий день.
Пускається сніг. Посеред площі стоїть дівчина у светрі, з довгим в’язаним шарфом на шиї. Її волосся стирчить у різні боки, а вона кричить:
— Усе буде добре! Ми народилися щасливими! Ми досягнемо всього!
Тася здивовано обертається. За спиною стоїть Жар: він також зняв шапку й куртку. Його райдужна посмішка зігріває дужче, ніж пальто.
До них підходить патруль.
— Що тут відбувається? — Серйозний похмурий хлопець оглядає їх з голови до ніг.
— Нічого.
— Ви заважаєте спокою громадян.
— У нас що, забороняється бути щасливим? — Тася насмішкувато зводить брови докупи.
Патрульний губиться й мовчить.
— Така розумна? Може, поговоримо про це у відділку? — невдоволено втручається другий.
Дівчина несподівано зригує. Жар мимохіть сміється.
— Це неповага до представників закону, — погрозливо супиться перший.
— Це природа, — спокійно заперечує дівчина. — Ми все зрозуміли. Більше не шумітимемо.
Коли вони відійшли на безпечну відстань, Жар полегшено зітхає.
— Я думав, вони відчують запах алкоголю й заберуть нас за хуліганство.
— Тупі обмежені недолюдки, — упевнено зауважує Тасіта, одягає пальто й закурює цигарку. Хлопець застібає їй ґудзики. — Ти бачив, як вони на мене зиркнули, коли я відригнула? Вони точно подумали, що я некультурна.
— Але ж робити це справді некультурно, — м’яко посміхається Жар.
— Ні. Це природно. Я чимало думала з цього приводу. І знаєш, я впевнена, що нас сьогодні сприйняли за якихось психів, коли я почала кричати, а ти приєднався до мене. Але хто ті люди, які думали про нас, як про неадекватів? Зашорені буденністю, закомплексовані, передбачувані, багато в чому обмежені суб’єкти. А всі ці правила етикету, що їх вигадали якісь наші предки? Чому природні для твого організму речі вважаються ганебними в суспільстві? Чи так уже й погано висловлювати задоволення від з’їденого чи випитого? Чому думка більшості завжди визнається правильною. Що ж виходить? Традиція домінує над розумом індивіда? А найфеноменальнішим я вважаю те, що по- справжньому розумні, творчі люди слухняно приймають правила маси, яку так зневажають.