Вален сахається.
— Слова про невдаху — це був мій прощальний подарунок тобі. Я знала, що тільки так тебе можна підштовхнути до дії. Це була своєрідна спонука. Пробач.
Хлопець кам’яніє. Підіймає стаканчик й допиває вино до денця.
Потім устає, повільно одягає пальто й обертається до неї з сумною посмішкою.
— Я не збираюся зникати з твого життя. Ти все ще забагато для мене важиш. Твої слова щойно зруйнували мене й воскресили. Я нарешті зрозумів тебе…
Повертається спиною.
— Я припиняю домагатися… намагатися повернути. Я вважатиму тебе другом. Не зараз, звісно. А коли закохаюсь знову. А поки що… Іди ти…
Тасіта нервово сміється, коли за ним зачиняються двері.
— Ще в одного вийшло… Які дивні речі примушують людей мінятися, прагнути чогось і досягати…
22.02
Тасіта переживає важкий період. Крапка, яку вона так хотіла поставити, якось не ставиться там, де треба. Вона не може забути Валена, його очі, його ніжність, його кохання. Та все ж тримається.
— Тобі потрібно частіше розслаблюватися, — ледве повертає язика Світлана Анатоліївна, ковтаючи коньяк і кривлячи губи.
— Та ну… А зараз я що роблю? — слідом за нею кривиться дівчина. — Я весь час тільки цим і займаюся — на роботі, удома, з близькими й далекими людьми.
— Це не розслаблення. Алкоголь, куриво — це спусковий гачок для твоєї напруги. Шкідливий, між іншим. Краще б ти хрестиком вишивала…
— Я малюю…
— Я так і думала. Всі творчі особистості — алкоголіки й наркомани. Невже вам не вистачає звичайних справ, що й так викликають чимало емоцій?
Тася задумливо дістає цигарку (це щось новеньке!). Закурює в кабінеті? Це вже кінцева станція. Ця жінка погано впливає на психологічний стан піддослідної.
— Розумієш… Це не так легко, як здається…
— Та я взагалі не вмію малювати, — сміється Світлана Анатоліївна.
— Я не про це… Художники, музики, письменники — вони у своїх творах відображують реальність. Озирнись довкола. Думаєш, легко бачити все це і нічого не вживати? Це нестерпно боляче. Це пожирає нас зсередини…
— Але ж шкідливо стільки пити… — зауважує Світлана Анатоліївна, глитаючи коньяк.
— Люди звертають забагато уваги на курців і любителів алкоголю, не помічаючи власних грішків. — Піддослідна затягується. — Аргументують, що все це вбиває. Але в сучасному світі вбиває практично все: смажена, солона, перчена їжа, газована вода й навіть звичайне повітря. І, звісно ж, інші люди: депресії, апатії, сварки, скандали. Це вбиває нас значно сильніше. Тож яка різниця: бути вбитим цигаркою чи фаст-фудом?
— Але ж їжу люди обирають самі, а цигарковий дим і шал п’яних падає інколи мов сніг на голову. — Жінка гидливо змахує рукою, відганяючи дим. — Травись сама, але не трави інших.
— Добре, згадай тоді мережу з продажу бутербродів, гамбургерів чи круасанів. Ці заклади розміщені по всьому світі. Але мало кого хвилює, як це труїть наш організм. Хтось досліджує, як пов’язане харчування в цих закладах з ожирінням, язвами, холециститами, інфарктами? Нас убивають калоріями, їжею глобалістів. Руйнують традиційні цінності народів.
— Це як?
— Ну… Ти що зазвичай їси?
— Я борщ смачно готую, — хвалиться Світлана Анатоліївна.
— Отож-бо й воно. Але в людей раптом бракує часу готувати щось домашнє. Аж тут з’являється така зручна штука. Ця їжа — відома всім у світі. Але мало хто знає, що таке борщ. Губиться цінність і традиція національної кухні. Насправді той самий борщ в тисячу разів корисніший за якийсь гамбургер.
— Згодна. Та до чого тут традиції?
— Ти усвідомлюєш, що ти українка? Ти хоч уявляєш, наскільки гарно це звучить? Ти знаєш цінність національної та етнічної самоідентифікації?
— Ну… Я народилася тут. Мовою спілкуюся… Борщ їм.
Піддослідна сміється.
— Україна не в борщі, не в народженні на певній території. Навіть не в мові. Потрібно усвідомити, що ти пов’язана з багатовіковою історією своєї країни, слід осягнути власну собівартість як представника культури. Відчути у своїх жилах кров предків, які стояли на смерть за свою землю й без жалю стинали голови ворогам, які зазіхали на неї. Треба з молоком матері всотати в себе впевненість, що заради своєї країни ти готова душу продати, тільки б вона існувала. А такі корпорації, як згадуваний бургер-ленд, руйнують традиції нашої кухні, а це нехай невеликий, але крок до того, щоб забути, хто ми є.