Завжди сувора, серйозна, ділова жінка знічено втискається в спинку крісла. Їй уперше доводиться слухати щось подібне. Уперше вона бачить гнів і страшенну втому в очах того, хто через силу схилив коліна.
— Зміни моїх друзів! Щоб повірили в себе й перестали пиячити! Зміни мою волю, щоб я почала лизати твій обвислий зад! Зміни хоч щось!
Анастасія Вікторівна потроху приходить до тями, до неї повертається звична рішучість. Вона навіть підводиться й відкриває свій рот, щоб щось сказати, але дзвінкий п’яний голос піддослідної не лишає їй жодного шансу. На секретарку рине невгамовний потік злості й бруду, який тривалий час стримувався дамбою свідомості.
— Не смій! Ти, бридка жабо! Не смій мені казати, що я маю робити! Не смій перевіряти! Я знаю свої обов’язки й виконую їх! Яка різниця, у якому стані? Яка тобі, у біса, різниця?! Ти хоч знаєш, що в мене сталося?! Ти хоч знаєш, хто я насправді?! Ні! Вас цікавить тільки моя моральність і працездатність! Я відмінна від тебе! Від вас! За це хочеш мене покарати?! За те, що не звільнилася раніше?! За те, що взагалі прийшла сюди працювати?!
Після останніх слів з її гортані виривається тяжкий стогін і вона осідає. Її очі навіжено бігають кімнатою, не помічаючи нічого. Утробний погляд.
— Думаю, немає потреби говорити, що вас звільнено, — холодно й гостро говорить жінка, упевнено підіймаючись з крісла.
— Не маєш права, — цідить крізь зуби дівчина. — Директор у відпустці. А ти не маєш таких повноважень. Ти — ніхто!
— Поки що. Та єдиний, хто тут не здатен контролювати свої емоції й працювати нормально, як всі люди, — це ти. Тебе звільнять, не сумнівайся. І тоді ти будеш ніким. Хоча й зараз ти — ніхто. Безликий раб. Мій раб.
Вона обсмикує поли свого піджака, рушає до дверей.
— Але я принаймні маю хоробрість сказати, що ти убога. Духовно. Я не прихиляю перед тобою голову. І не боюся тебе. Хоч ти соціальна потвора, вирощена в теплиці, здатна знищити всіх, навіть власну матір.
По спині Анастасії Вікторівни йде мороз. Це було правдою.
— Гей, підкурити не буде?
На Тасіту озираються троє хлопців.
— Що? Дивує зневага в чистому вигляді? Га? Потвори?
Руки хлопців стискаються в кулаки.
— Йди звідси! — говорить один з них.
— Заждіть, ви ж мені не підкурили. — Червоні губи розтягуються в задоволеній посмішці. Вона знає, чим може закінчитися така розмова. Вона навмисне провокує. Вона все ще зла й хоче спустити пар.
— Дівчатам курити шкідливо.
— Дурнолобим бути шкідливо. Усе інше — корисно. Так що, залишмо поза розмовою недоліки одне одного. — Запальничка зручно гріє кишеню піддослідної.
— Чеши, давай!
— Хей-хо! Я зустріла шляхетних панянок?! Які соромляться натовкти зустрічній пику?
— Ми баб не чіпаємо, — бурмоче один з них і підходить до Тасі.
У неї перед носом мигтить вогник.
Тася уважно дивиться на нього. Це не гопота, як вона спочатку подумала, це звичайні спортсмени. Хлопець із запальничкою гарний, високий на зріст і широкоплечий. У нього бузкові очі.
— Пофестивалимо?
— Він мовчки підкурює.
— Ходімо, проведу тебе додому.
— Гей?
— Щоб не нарвалась на якихось недоумків, — посміхається.
— Знаєш, спочатку мене покинула кохана дівчина, потім я пішла працювати на роботу, де хотілося наблювати на голову директору й застромити йому в дупу всі резюме разом із звітами. Але тоді я зустріла чоловіка, якому справді була не байдужа. Але й він мене покинув. А сьогодні мене звільнили. Давай шпіліндрикнемось?
Хлопець бере її під руку.
— Жар казав наглядати за тобою.
Дзвонить мобільний. Вони обоє знають, хто це.
17.03
Тасіта клацає мишкою з виглядом полководця. Вона веде віртуальний бій, відчуваючи гордість за несправжні перемоги. Відчуваючи значущість, власну міць у світі, якого не існує.
— Доброго дня.
Дівчина киває, не відриваючись від комп’ютера.
— Я хочу знайти роботу вчителя.
— Вчителя чого?
— Української мови та літератури.
У кабінет заходить Світлана Анатоліївна.
— Так? А хто вам найбільше подобається з авторів української літератури?
— Звісно, Коцюбинський!
— І що вам у нього до снаги?