— Я? — Тася підносить запальничку до її цигарки й підкурює сама. — Кажуть, що краще бути на самоті, ніж з кимось, хто тобі не імпонує. Але спробуйте-но тривалий час пожити хоч трохи в порожній квартирі. Коли чуєш тільки цокання годинника, кипіння чайника, дзижчання випадкової мухи і… більше нічого… Це душить. Душать голоси, що долинають з двору, сварки сусідів за стіною, солодкі зітхання поверхом вище…
— Що ж ти робиш тоді? Умикаєш телевізор? Музику? Радіо?
— П’ю. — Піддослідна прикладається до вина.
«Випий, якщо більше так не можеш. Наріжся, якщо не маєш когось, щоб зайнятися сексом. Наклюкайся, якщо навіть посваритися ні з ким. Налигайся, коли зрозумієш, що ти не здатен на тривалі стосунки. Виціди свої почуття. Висмокчи свою мрію. Упийся болем. Глитни з алкоголем невиплакані сльози. Проковтни своє майбутнє. А потім виблюй. Зроби гірше — і стане краще».
— Пити краще вдома, — радить Анастасія Вікторівна.
— Вдома? Мені там нудно. Я не знаю, чим себе зайняти. Дивитися серіали? Грати в комп’ютерні ігри? Напиватися до чортиків із знайомими? Переспати з кимось випадковим? Мені тоскно. Коли живеш таким насиченим життям, рано чи пізно починаєш нудитися. Я просто не знаю, чим себе зайняти.
— Коли працюєш, нудьга відступає.
— Буває. Якщо робота монотонна. Коли вона не приносить задоволення.
— Хіба тут твої думки не відступають від тебе? Коли немає часу нидіти?
— Ні. Так не буває, щоб на думки не вистачало часу. А коли поринаєш у роздуми, тебе просто нудить від того, що ти робиш, як живеш і про що думаєш…
Жінка мовчки гасить цигарку.
— Мені тебе жаль.
— Ха! — Піддослідна кривить обличчя в посмішці. — Це мали б бути мої слова.
— І ти все одно звільнена. — Анастасія Вікторівна підіймається. — Хоча в тебе вдосталь власних мук. Проте… ти повинна прийняти правила поведінки в суспільстві й дотримуватися їх.
Тасіта… Німа… Й не почута…
22.03
Несподівано. П’ята ранку. Тасіта розплющує очі.
— Морозива. — Їй страшенно хочеться морозива. Чому? Вона щось побачила уві сні. Те, чого я боялася, про що не хотіла знати й чути, коли вона починала говорити.
Сон минув. Піддослідна вдягається й виходить на темне подвір’я. Там ніч.
— Колись… — затягується цигаркою, ідучи кудись в невизначеному напрямку. — Уночі я ніколи не спала. Вален і та компанія… Ми гуляли до світанку на вулиці, навіть коли надворі йшов дощ чи сніг.
Вона простягає долоню в шкіряній рукавичці, ловлячи мокрі сніжинки.
— Колись… Усе було просто. Ніхто не зазирав у твоє минуле. Не було думок про роботу чи про короткочасність стосунків. Були лише ми зараз. На світанку. З гітарою. Портвейном. Хмільні, але не п’яні. Щасливі, але відкинуті суспільством. Ми вірили, що так буде завжди.
Вона звертає на вулицю, що веде до озера.
— Колись… Ми зневажали слово «кохання», але любили слово «свобода». Нам було холодно, але нас грів алкоголь. І ми тремтячими голосами співали старі добрі пісні під гітару, прикриваючи її від снігу.
Тасіта спускається до озера.
— Колись… Ми тішили одне одного байками про зустрічі з патрулем й спілкування зі служаками. Ми сміялися над давніми історіями, самі вплутувалися в нові. Ми не боялися нічого. Будь-яку погрозу ми сприймали як виклик.
Сльота під ногами. Талий сніг і земля, наче кваша. Тася не боїться забруднити ноги, упевнено крокує до озера.
— Колись… Я життя готова була віддати за кожного з них, сліпо вірячи, що нас ніщо не розлучить. Тому що нас в’язало щось більше за дружбу.
Біля озера видніється якась фігура в чорному пальті з капюшоном на голові. Незнайомець теж курить. І теж ловить рукою сніжинки. Наближається.
— Колись… Я любила тебе. Не за те, що ти хотів одружитися зі мною. Не через те, що був брутальний. Не через те, що любив мене. Ти був вільний…
Тасіта простягає руку. Порепані від холоду пальці намагаються торкнутися хлопця. Він повертається до неї обличчям і посміхається, і теж тягнеться до неї. Його усмішка безтурботна й щаслива від її присутності.
— Колись… ми ходили босими ногами по снігу. Ми сварилися й билися. Ми відштовхували й водночас прагнули одне одного. Ми разом співали «наші» пісні, плакали від щастя й не розлучалися ні на мить. Ти складав для мене пісні, я писала невмілі рими для тебе.
З-під капюшона вибивається чорне волосся. Посмішка стає ще ширшою.