— Дівчина? — Тася ревниво сіпає бровою.
Жар сміється.
— Його звали Роб.
Злива затопила вулиці. Навіть на машинах, що зрідка проїжджали головною вулицею міста, двірники не справлялися з дощем. Багато мерехтливих вогників від світлофорів і поодиноких тролейбусів губилися в темряві ночі.
З провулку між будинками витікали потоки брудної води, змішуючись із кров’ю.
Під іржавою подертою крівлею лежав бритоголовий хлопець. Він зовсім не рухався. Було не зрозуміло, чи він ще дихає, чи він ще на цьому світі. Це був Жар. З його обличчя стікали великі краплі дощу, змішуючись зі сльозами й кров’ю, що повільно сповзали на щоку з величезної рани на голові. Він навіть стогнати не міг.
Над ним схилилася темна фігура в капюшоні. Чоловік був у білій байці. Він торкнувся хлопця й той слабко ворухнувся.
— Не… чіпай… іди собі… — простогнав, не маючи сил навіть відсахнутися від чоловіка.
Але перехожий мовчки взяв його руку й закинув її собі на плече. Його байка майже миттєво вкрилася червоними плямами.
— Не в лікарню… мені не можна…
Їхні очі зустрілися.
— Тільки не ти… я краще здохну.
На Жара дивилися великі карі очі з темношкірого обличчя.
Чоловік посміхався. Його білі зуби були останнім, що запам’ятав Жар перед тим, як знепритомніти.
— Тебе врятував негр? — здивовано запитує Тасіта.
— Так. — Хлопець дивиться на небо. — Така от іронія долі.
— І що було далі? Ти ж не міг отак відразу змінити своє ставлення?
— Звісно, не міг, — сумно посміхається Жар. — У мене було відчуття, що це диявол мене врятував. Я не знав, чи радіти, чи боятися. Я їх тоді ненавидів. Не розумів. А їхня кров така ж червона. А душа… добра. Добріша, ніж моя. Звісно, не у всіх. Але ж немає націй, де люди були б виключно добрі чи тільки злі. Скрізь знаходяться свої покидьки. Я був виродком своєї країни, а він… був янголом своєї.
Дикі, повні ненависті очі дивилися на чорношкірого чоловіка з кінця порожньої кімнати. Жар забився в куток, судомно стискаючи вицвілу ковдру.
— Випусти мене, суко!
Чоловік підвів на нього погляд й посміхнувся доброю білозубою посмішкою. Він був дуже худий і сутулий, одягнений у яскраву кольорову футболку й темні широкі джинси. А ще в нього були довгі дреди, зібрані хвостиком за спиною. Вони сягали майже поперека.
— Йди. Якщо можеш, — чистою українською мовою сказав він.
Жар спробував піднятися, але одразу ж сповз по стіні. А потім почав відчайдушно повзти до дверей, пересилюючи страшенний біль у руках і ногах. Його шлях перетнув чоловік, і хлопець уперся носом у його босі ноги.
— Куди ти підеш? Хіба тобі є куди йти? Я можу тебе відвести.
— Іди в ж***! — Жар відчайдушно вкусив його за ступню.
Чоловік присів, не зважаючи на біль, і торкнувся перемотаної голови. Засміявся.
Хлопець ображено відхилився й знесилено перевернувся на спину.
— Я живу небагато. З їжі в мене є тільки консерви. Але для тебе я купив сьогодні кашу, поки ти лежав непритомний. Розділиш зі мною трапезу? — засміявся, коли побачив огиду на Жаровому обличчі. — Я можу зробити тобі окремо. Щоб ти не торкався того, що їм я.
— Я не їстиму.
Чоловік знову розсміявся й пішов готувати. Жар усе ж поїв те, що йому принесли. Він сидів у кутку кімнати.
Під вечір чорношкірий запалив свічки й сів у позу лотоса навпроти хлопця. У його руках було бонго.
— Тобі подобається регі?
Жар насуплено мовчав.
— Це музика світла. Я тобі покажу.
І він почав вибивати ритм долонями, тихенько підспівуючи собі. Жар ніколи не чув цієї мови, але вона видалася йому дуже гарною й милозвучною. Він відчув, що напруження зникло й сон напливає на нього.
— Ти! Як тебе звати?
— Роб, — посміхнувся, зупиняючись. — А тебе?
— Яке це має значення. Грай…
— Ти його вкусив?! — Піддослідна душиться сміхом. — Ти вкусив свого рятівника?!
— Я був безсилий, а ненависть переповнювала мою душу. Це єдине, що я міг зробити. — Жар теж усміхається. — Соромно стає за себе, коли пригадую.
— Довго ти в нього пробув? — запитує Тася.
— Я з ним жив трохи менше року. Роб жив у підвалі. І тільки потім я зрозумів, чого йому коштувало утримувати мене ті кілька місяців, поки я не почав нормально рухатися. Заробітку практично ніякого він не мав. Він узагалі мало про себе розповідав. Більше розпитував мене. Я знав тільки, що він збирає гроші, щоб поїхати на Ямайку. Він ви′ходив мене й поселив в моїй душі добро. Я змінювався поступово. Тільки через певний час зміг його сердечно обійняти й подякувати за порятунок. Ніколи не думав, що можна бути таким бідним, жити на чужині, де тебе ненавидять, і залишатися таким добрим. Потім я ще одного разу зірвався на бійку й усе.