— Як це сталося?
— Я зустрів своїх колишніх «друзів», і вони почали ображати негрів. Я був навіть зліший, ніж до цього. Сильно побив їх. Роб довго сварився на мене за це. Але я спокійно стерпів його нотації. Він став тією людиною, яку я хотів захистити. Він став мені братом. Ріднішим за будь-кого.
— …бонго? Це теж від нього?
— Так. Роб не надто добре грав і ще гірше співав. Але він робив це так емоційно, що його музика видавалася світлом з небес.
— Я рада, що він тобі зустрівся. — Тасіта ніжно обіймає Жара. — Завдяки йому в мене є ти. Справжній ти.
— Так… Я достобіса везучий перець.
20.04
Хвиля. Цього разу не депресії, не зневіри. Це щось світле й чисте. Тася в сльозах…
— Скільки я накоїла помилок… Скільки завдала болю. Чому не собі? Чому тим, кого любила? — Тасіта рвучко гасить цигарку. На очі набігають сльози. — Навіщо дозволила себе любити? Чому не виправила те, що могла…
Жар обіймає її.
— Припини себе картати. Пробач собі все, що сталося.
Піддослідна схлипує.
— Стільки страждань… Я знущалася над Валеном. Я не пішла наперекір суспільству, щоб визволити Віру. Я не підпускала тебе до себе, хоча ти любиш мене зараз…
Сльози починають крапати на сорочку хлопця.
— Ти не навмисно. Довкола тебе була жорстокість, і ти сама стала такою ж. Але ж це лиш зовні… Усередині ти добра…
— Мене це не виправдовує. Як і тебе, коли ти бив людей ні за що.
— І ти завдала собі більше болю, ніж решті.
— Собі пробачити неможливо… Я знаю, що могла якось уплинути й нічого не зробила… Я… мабуть… бачила в них силу, якої не було… І сподівалась на те, що вони зроблять правильний вибір. Але ж вони не я.
— Так, припини картати себе! — Жар із силою термосить її. — Ти покладала на них сподівання, а вони їх не виправдали. Не ти винна — вони!
— Я! Вони закохалися в мене — бездушну, холодну, байдужу… Ти сам знаєш… Ти це мав відчути. А я… коли було потрібно, нічого не зробила. Так і відпустила від себе Валена, з яким ходила босоніж по снігу. Так і відвернулася від Віри, яка на моїх очах утратила прихильність власної матері. І нічого не зробила.
— Дещо маєш робити не ти. Кожна людина має усвідомити, що це потрібно саме їй. Ти ж дала їм усе, що могла дати. А те, що вони не скористалися цим… це не твоя провина.
— Пробачте… — Тася стискає Жара в обіймах, ридає. — Пробачте мені всі, хто любив мене… бездушну, жорстоку… Пробачте мені! Пробачте мені такій безвідповідальній… такій холодній… Пробачте, що не зробила більше…
Вони стоять і вперше курять разом, дивлячись на захід сонця.
— Зрештою… Якщо людина не захоче, то нічого й не зміниться… Кожен має сам усвідомити наскільки важливим є те, що він робить… про що думає… Не тільки ти робиш перші кроки… Кожен робить це самостійно. І я кажу зараз не про твоїх колишніх… Про всіх. Кожному слід навчитися бути собою й не боятися… Йти проти думки більшості, як цього не зробила Віра. І йти за покликом серця, як цього не зробив Вален.
10.07
Легкий приємний звук бонго, що лунає з-під дерева на одній з людних вулиць міста. Стоїть страшенна спека. Спокій яскравого сонячного дня не порушує навіть подув вітру.
— Жаре! Куди ти заховався? — Легка зваблива сонячна дівчина нахиляється над хлопцем, який сидить на землі. — Сьогодні багато людей. Тобі треба бути поряд.
Він підводить на неї очі й посміхається так, що душа аж щемить від радості. Ця посмішка без болю й суму. Без темних думок. Без жалів.
— Тобі теж варто посидіти трохи в тіні. Дуже спекотно…
— Я не можу. Щойно купили мою картину. Не хочу далеко відходити. Мені це так подобається!
Тасіта зі сміхом відкидає волосся назад. Вона зовсім не схожа на себе. Така світла й радісна. В її одязі більше немає темних кольорів, а в душі — монстрів.
Посеред вулиці на покривалах стоять її картини. Одна краща за іншу. Вони стоять у тіні придорожніх дерев, але все одно сяють.
Жар простягає до неї руку й торкається волосся.
— Ти так змінилася…
Дівчина, більше не піддослідна, ласкаво гладить його руку.
— Просто я щаслива.
— Але ж ти все ще п’єш. І куриш.
Вона повертається до нього спиною, дивиться на свої творіння.