— Так. Але я більше не впиваюсь. Я насолоджуюсь смаком. Я більше не вбиваю себе. Тепер я просто смакую те, що роблю і як роблю. Для мене це стало чимось більшим. Я більше не хочу просто так займатися з кимось сексом. Тепер у мене є єдиний коханий чоловік й улюблена робота. Тепер я по-справжньому дихаю. Я справді живу.
До її картин підходить якась жіночка, і Тася поспішає до неї.
Жар спостерігає за тим, як вона щось весело розповідає їй, показує на малюнки й сміється. У його грудях щось солодко зітхає з полегшенням.
— Просто… Тепер ти — це ти. І ти завжди житимеш так, як хочеш. І робитимеш, що хочеш. Тепер ти це можеш, тому що більше не боїшся. І ти вільна. Навіть від мене. Для тебе єдиний володар — це мистецтво. Ти щаслива тому, що робиш те, про що завжди мріяла. На своїх умовах і за своїми правилами. Я щасливий, що вчасно зайняв місце у твоєму серці.
Він опускає голову й починає тихенько відбивати добрий веселий мотив на бонго, підспівуючи собі під ніс.
А Тася… Вона більше не знає суму. І навіть якщо він приходить до неї, вона більше не впадає у відчай. Для неї це своєрідний рушій. Вона стала сильною й дозволила собі бути щасливою. А я… Я маю піти.
Чуже місто… Незнайомі люди… Люди, які ще тільки мають стати щасливими.