Панський маєток тягнувся повз теперішньою вулицею Хміль. Палац був двоповерховим. На першому поверсі були кімнати для слуг, пральня, службові приміщення. На другому — панські покої. Біля палацу росли величезні каштани. За палацом було озеро, заросле чагарником. Люди розчистили кущі, кошами носили землю і посеред озера зробили насип для танців. Тут, під великим каштаном, пани танцювали. Близько звідси був постерунок (управа). Тут на дворі лежав відполірований камінь у людський зріст, на якому карали винних. Залишки від цього каменя є й досі, у дворі Абрамчук Домни Василівни, 1917 р.н.
За цими ж даними “Историко-статистического описания церквей и приходов…” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з волостю.
Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1881 році /фактично 1853-го. авт. / знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.
Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем — Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським — з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято преподобної Параскеви. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається у цей день. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Легіби), кузня якого стояла на вигоні — зараз будинок Ковпака Івана Васильовича. Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.
Згодом священиком був Дубинський Василь Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень — українською.
У 1895 році через Немовицькі землі проклали залізницю, що сполучала Сарни з Рівним.
Під час І світової війни у панському палаці розмітився притулок для дітей — сиріт, евакуйованих прифронтових земель. Селяни могли бачити їх в однаковому одязі, коли дітей вивозили на прогулянку.
Царські козаки стояли в селі більше року. Над селом часто бачили літаючі аеростати.
На території села було 5 млинів: 2 вітряних і 3 водяних. Вітряні млини належали Баєчку Олександру і Колядку Тихону. Були вони на горбі за кладовищем. Водяні млини були біля Ясенок, біля Мальчика та біля Крашевського мосту. Внизу біля церкви був паровий млин. У селі часто траплялись пожежі, бо стріхи хат були в основному солом’яні. Особливо великою була пожежа перед Благовіщенням 1925 р. У 1946 році згоріло 38 хат. Причиною пожежі стало необережне поводження з вогнем жителя Острова — Олісея, котрий гнав горілку. Колодязів же було мало. На хмелю — у Зіновчиних, на великому селі — біля Примакових. У центрі села, по обидва боки від дороги, були прокопані канавки, через перекинуті місточки на подвір’я. Канавки чистили дорожні робітники. По боках вулиці — дерев’яні тротуари.
З давніх-давен по Случі сплавляли ліс. Часто Немовичани також ходили “на ліс”. Під час повені основним транспортом (засобом пересування) ставали довбанки (човни із суцільного шматка дерева).
Традиційним взуттям круглий рік були постоли. У час негараздів та воєн побутувало й інше саморобне взуття: “колодки” (дерев’яні підошви із прикріпленими шнурками); “морщаки” (своєрідні валянки, що шились із старих рукавів); “гуми” (постоли із розрізаних автомобільних покришок, що припасовувались до ніг дротом). Останні були найбільш популярні під час другої світової війни. Найкращим майстрам, відомим не тільки у Немовичах, був Боровик Петро Кирилович (1896–1978).
Побут селян був важким. Лопати спочатку були дерев’яні, потім — оббиті залізом, і лише згодом — залізні. Під час жнив багаті господарі збирали родичів, сусідів на “толоку”, щоб допомогти жати і молотити хліб. За допомогу вгощали обідом. Бідні селяни ходили на жнива на Волинь. Ішли пішки, беручи в дорогу три пари постолів.
Жінки повинні були забезпечити свою родину полотном для одягу, воно ж слугувало постільною білизною, ткані вироби з полотна були необхідні на протязі життя. Льоном, прядивом, полотном розраховувались із лікарем, жінкою, що вміла “ставити банки” при простуді. Платою слугувало і пшоно, котре товкли дома.
Після І світової війни в село стали привозити мануфактуру (матерію) взамін на клоччя.
