З початком війни наші сельчани Гаврило і Грицько потрапили під Рівне і опинились у німецькому полоні. Їх приставили працювати на кухні. Один з вояків, дізнавшись, звідкіль брати родом, сказав, що жив у цих місцях і порадив тікати додому, що ті й зробили.
Перед початком ІІ світової війни жило в Немовичах більше п’ятнадцяти сімей євреїв. Дехто був багатим, решта в основному жила бідно. Єврейські сини і дочки гралися і ходили до школи з сільськими дітлахами. Дорослі теж з сельчанами жили в мирі. Молитися євреї збиралися в одній зі своїх осель. Там для єврейських дітей працювала недільна школа, де навчали івриту і основам єврейської релігії. В останній тиждень Великого посту — готувалась “маца”.
Кожної п’ятниці, увечері, євреї виходили на “шпацір” (прогулянку). Зібравшись в хаті Зіновія Кишенька, де квартирував Лейба Пекач з сім’єю, шкільний учитель. Грали на скрипці, молодь танцювала. З приходом у 1941 році німецьких військ всіх євреїв (55 осіб) вигнали з їх жител, перегнали в Сарненське гетто і 28 серпня 1942 року майже всіх знищили.
Кірков Костянтин Олександрович, 1928 р.н., був очевидцем, як у Сарни надійшли товарні платформи, напхані нещасними, котрі, простягаючи порожні пляшки, просили води. За воду вони платили золотом. У ці ж дні виловили на Чемерному циган і розстріляли разом з євреями.
Надія Кирилівна Жук, 1924 р.н., свідчить, що її чоловік, Іван Теофілович, будучи в той час охоронець гетто, допоміг втекти одному єврею-односельцю, Абруму. Пізніше доля звела їх, коли Івана був у повстанському загоні і потрапив до рук радянських партизанів. Абрум, упізнавши свого рятівника, упосив товаришів відпустити Івана.
Мичка Мотрона Нишпорівна, 1909 р.н., згадувала, що в Сарнах одну із агіток тримали два брати — євреї. Німецький офіцер шанував одного з них, як медика, і обіцяв зберегти йому життя, але той відмовився від пропозиції і разом з братом пішов у гетто. Сама Моргуна декілька днів переховувала єврейську дівчинку.
Тривалий ча у школі викладала чешка Марія Кухарська, яка вже у похилому віці переїхала до Сарн. Будинок, де вона жила, став крамничкою. З приходом Радянської влади, тут відкрився клуб: поставили п’єсу. На першій гулі, займався хор.
Поляки в основному селилися колоніями. На хуторах, біля залізниці. Такі колонії були на Буді, Гуті. Під Зносинами жила сім’я Березовських. Кращі землі належали польським власникам. Відділившись від Росії, поляки силоміць виселяли сім’ї залізничників просто на сніг і займали їх житло. Поляки мали своє кладовище і каплицю на ньому. На відправу по небіжчику приїжджав ксьондз. На кладовищі був древній склеп, але у війну і кладовище і каплицю, і склеп зруйнували, бруси із склепу забрали на будівництв. За порядком у селі стежив комендант постерунку, що мав житло від держави.
Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію вкладали слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.
Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Тут діяв гурток “Просвіти”, хата-читальня. Співали українських пісень, а тим часом, хтось чергував, щоб не довідались поляки. Проводили голосні читки. За “неблагодійними” польські власті встановлювали політичний нагляд.
Польські власті робили й багато прогресивного, щорічно, наприклад, в селі влаштовували виставку породистої худоби. Переможцям — господарям вручали премії, що були підмогою для всієї землі. Насип для шосейної дороги Сарни-Рівне польські власті почали робити в 1937 році. З Любліна приїхав головний інженер Казимир Ундергаєр з сім’єю. Його помічниками стали інженер Войцехівський та майстер Ковальський. Частину дороги вимостили плитами, але роботу не завершили через початок другої світової війни. У 70-х роках плити видовбали і вимостили площу Перемоги в Рівному та Сарнах.
… Знову мобілізація, знову війна, котра ненависна кожному селянинові. Карпо Герасимович Тарапан потрапив у німецький полон. Два рази тікав з табору і два рази його ловили, погрожували розстрілом. Доля змилувалась над ним і він залишився живим. Після звільнення табору радянськими солдатами Карпо опинився у Росії, уже в радянському таборі. Повернувся додому через рік. Полон затягнувся на 7 років. Помер Карпо Герасимович у 1971 році. У сім’ї Тарапанів здавна береглися національні традиції. На чільному місці — портрети Т.Г. Шевченка і І. Франка. Дітям виписували зі Львова журнали “Дзвіночок” та “Ранок”. Зберігалась велика Карта України. Ці дорогі для сім’ї речі під час війни переховували у вуликах, але угорці, проходячі під час відступу, знищили їх.