Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко. Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани. Поширена назва спідниці — «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с. Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше — поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання.
Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків — А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають… з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого… як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами — А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі — А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани… а мужицкі… булі — обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) — короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки
Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки — зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок… якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори — тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси — „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті… да треба, шоб нуж був” [13
Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” — зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) — обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” — сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки — над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні.
Старші чоловіки на поч. XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє… шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10]. Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10, шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками. Традиційне взуття поліщуків — „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки — низенько… а баби — аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]