Для постійного проживання (а не просто перебування) в місті стало обов’язковим мати паспорт. Ще раз: паспорт — не привілей, але обов’язок городянина. Підстави для отримання паспорта: мати роботу, житло, навчатися в місті. Ну, ще утриманці були. Проведена паспортизація різко оздоровила міста: непрацюючі елементи, злочинці та інша шушера (професійні жебраки, особи без певних занять, цигани і т. п.) або покинули міста самі, або були виселені. У селі ж паспортизація- не потрібна: всі все про всіх і так знають. А основним документом колгоспника були книжка колгоспника і метрики /свідоцтво про народження/. І велика брехня, що колгоспники були прикуті до села відсутністю паспортів.
Варто знати, що селяни з документами постійно прибували в міста за своїми потребами: щось продати, щось купити, провідати рідню і т. п. Поїздка в місто — не екстраординарна подія, але рутина. Селяни постійно їздили в міста і, відповідно, постійно отримували довідки у себе в селі. До речі кажучи, взимку, коли в селі робити особливо нічого, багато «прикутих до землі» безпаспортних селяни їхали на заробітки в міста на всю зиму і для того, щоб стати городянином, паспорт був не потрібний. Влаштуйся на роботу, ходи на навчання — і живи на законних підставах. Важливий момент: паспорт для влаштування на роботу або вступу на навчання був необов’язковий. З міських, зрозуміло, питали паспорта, з сільських — інші документи. Досить було довідки.
Форм довідок було дві: від колгоспу і від сільради. Це різне. Колгосп — це, фактично, кооператив. Де правління обирається самими селянами. Обирається, зрозуміло? Колгосп за своєю суттю — фірма, підприємство — не державне, немає. А сільрада — орган Радянської влади. Довідки видавалися і там, і там.
Так от, з документами селянин приїжджав в місто і влаштовувався на роботу. Промисловості були потрібні робочі руки, брали селян охоче. Влаштувавшись на роботу і отримавши гуртожиток (або поселившись у міської рідні, якщо була можливість), вчорашній селянин ставав городянином і отримував паспорт з пропискою. Важливий момент: міграція лімітувався не нібито «утриманням селян на селі», а можливістю міст з прийому нових мешканців. Працюєш, вчишся, є де жити — ласкаво просимо. Плодити непрацюючий елемент влада не збиралася.
Окремо варто згадати і про навчання. Дехто твердить, що і тут паскудні більшовики ставили палиці в колеса колгоспникам. Коментувати подібну маячню важко, але можна і потрібно. Селяни були, якщо хто пам’ятає, одним з двох привілейованих класів. Разом з робітниками. Радянська влада, треба віддати їй належне, реально багато робила для того, щоб підтягнути культурний і освітній рівень відсталих верств населення.
Вже сама по собі походження було бонусом в силу «класової близькості» селян і Радянської влади. Більше того: існувала цілком офіційна система пільг для вступників до навчальних закладів. Не тільки для селян. Для робітничої молоді, спрямованих від підприємств, сиріт, демобілізованих з армії і т. д. І таких були мільйони. В основному вчорашні селяни без проблем йшли в училища, технікуми, меди, педи тощо…
Той час, не сьогоднішні порядки. Зараз, наприклад, без паспорта навіть на паровоз квиток не купиш. Тоді для поїздки паспорт був не потрібен.
Паспортна система і інститут прописки обмежували всіх громадян СРСР. Всіх. Свободи проживати, де заманеться, лише на підставі власного бажання — не було ні в кого. Людина з паспортом після прибуття в інше місто була точно так само зобов’язана зареєструватися протягом доби, як і людина без паспорта. Точно так само не мала права перебувати в іншому місті без підстав більше 30 діб. Закон був законом для всіх.
А ЯКЕ ЖИТТЯ БУЛО ТОДІ!?
Звісно, й пам" ятаю довжелезні черги в магазинах.
Мені вже далеко за п”ятьдесят. Звісно я був піонером і комсомольцем. І тоді, колись здавалося, що наше радянське життя — це дні, розписані на вічність вперед, і жодна сила в світі не в змозі порушити мірно цокаючий відлік «соціалістичного» часу. Ми тодішні діти творили історію теперішнього життя і з ностальгією згадуємо те, що так добре починалося.
Така старомодна тепер абревіатура СРСР — назавжди частина нашого життя, велика, менша або майже непомітна. Напевно, сама неймовірна. Про неї ми толком нічого не пам’ятаємо, не знаємо або робимо вигляд, що це було не з нами. Нам, тодішнім дітям шкода часу, витраченого на уроки політінформації, аскетичні радянські розваги і барабанно-піонерську муштру. Але чим далі від нас у часі ця країна, тим цікавіші спогади.