І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край. Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась і до нашого села… Радіо, телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших звісток про ті сумні події…
А ЩО Ж ЛЮДИ В СЕЛІ…
Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають “дурним апрелем.”
В ту пору я гостював в селі, і ми, тоді ще величенькою сім»єю, садили картоплю…
Встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею з гектар. Здивувало, що ранок якийсь незвичайний, не такий, не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим маревом з боку Києва.
До обіду саджали картоплю. Діти були біля нас. А після такої тяжкої роботи помились в річечці, що протікає в сотні метрів від обійстя.
Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи, який страшний, невидимий ворог панував вже над ними.
4-го травня всі поїзди, що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо, а тоді…/. Тільки-но ми з донькою зійшли з поїзда, як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву лікарню на обслідування. Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли, стрілка зашкалювала, а прилад весь час пищав. В лікарні сказали, що все нормально, а от одяг необхідно спалити. Більш-менш здогадався, чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню, коли подивився Новини — на Чорнобильській АЕС сталася аварія.
Наступного року село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів “Прип”ять” в кожній хаті. Поїхали з братом Василем подивитись на наслідки радіації в лісі, на усіх в”їздах до якого були встановлені попередження “Заборонено”.
Не передати словами мого здивування від побаченого — ожина була у два рази більша від звичайної, ягоди /чорниці/, мов сливи, а папороть сягнула під два метри. На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа, трішечки тоншого від пожежного шланга. Багато дерев, особливо листяних, були неприродньо скривлені. Зовсім не було чути співу пташок…
А що ж люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної уваги на небезпеку, адже її не видно, а українці не повірять, поки не пощупають. За радянського часу в селі давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили “гробові”. При черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи, котили ногами кавуни, як футбольні м”ячі, бо руки були зайняті мішечками з лимонами, апельсинами й іншою всячиною.
Зараз, через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих. І що найстрашніше — біда косить молодих, чим до корення нищить і без того мало-чисельний поліський генофонд.
СУЧАСНІ СІЛЬСЬКІ РЕАЛІЇ
Подейкують, що станнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.
Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.
Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.
Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся: після намірів переписати історію на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.
Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості, скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.