Ось так порожніють сільські хати, вдома залишаються лише старі і діти. Усі хто може працювати, весною "відчалюють" за кордон. Бо що в нас в Україні-доки влада меле язиком, а дітей нам за що нагодувати. Що робити, скажіть що робити? Коли в селах роботи нема. Добре в кого є старі батьки, то хоч за їхню пенсію якось можна перебитися. А як нема? То хоч вмирай. От і їдуть наші "вкраїнці" в "заграниці"шукати добрих панів на чужині…"- перебиваючи один одного, виливають свою безвихідь «компанійські» хлопці Вітя і Валєра.
Геть не легше і в менших, як зараз модно говорити «периферійних» селах сільради. Варто відвідати лише станцію Немовичі і робиться прикро й гнітюче на душі від того, що такі села, як Гута-Перейма, з кожним роком хоч і повільно занепадають, але в кінці-кінців беззворотньо вмирають; з’являється все більше і більше хатинок, що дивляться на навколишній світ очима порожніх вікон з навхрест забитими досками дверима. І лише ненадовго, під час літніх відпусток і шкільних канікул, село наповнюється сміхом і щебетом, коли діти з онуками навідуються до своїх батьків, у забутий Богом і людьми поліський край- відпочити…
А старенькі батьки, дивлячись на онуків, все ще живуть надією і вірять, що їхній рідний куточок нарешті оживе, бо ж може нарешті з Божою поміччю влада збудує хоч невеличку школу з дитячим садочком для малечі і тоді можливо вони, коли виростуть, залишаться і приведуть свою “половинку”, в цей прадавній, тихий, по своєму чарівний і самобутній край,… он — зовсім недавно, поблизу села підпільні “археологи” натрапили на жилу сонячного каменю- бурштину…
Між могутніми, віковими дубами та стрункими соснами, крізь біленькі берізки виглядають колись ошатні, причепурені оселі найменшого села району. Цей мальовничий заселений куточок поліської землі розташований за 8-км. від Немовицької сільської ради і 14 км. від районного центру-Сарни. Колись тут жили поляки-осадники, закінчилась Друга світова війна — і поляки виїхали на батьківщину, залишивши свої будинки.
Сільське, небагате населення живе тільки йому відомим, розміреним, буденним і монотонним життям. Щоб не так швидко пустіло село — є держана установа — фельдшерсько-акушерський пункт. На обліку у ФАПі перебуває 4 дитини до одного року. А взагалі у пункті лікується 139 селян, і для їхнього лікування держава виділила 20 — копійок- на кожного… У малесенькому селі, де переважна більшість населення — пенсіонери, які ще пам”ятають ті часи, коли частина їхнього села належала до Степанського району. У навколишніх непролазних болотах, родили буйки і чорниці, з городини- гарбузи та картопля, а вони тоді були молодими і мали роботу на залізниці…
Гордістю села завжди була і є — станція Немовичі. Невеличкі будівлі, якої виразно контрастують на фоні високих дерев і густих кущів, що впритул обступили залізничну станцію. У сезон, з кожним приходом поїзда на пероні спішать люди з відрами, повними по вінця чорниць, кошиками, з горами по під самі дужки, грибів; швиденько зникають у “дизелі” і все навкруг затихає, чути лише шепіт дерев, спів лісових невгамовних пташок та старече перегукування на своїх подвір”ях, забутих всіма —, одиноких, кинутих напризволяще пенсіонерів…
ЧАСТИНА 2.ОДНОСЕЛЬЦІ В НАРИСАХ, ОПОВІДАННЯХ І СПОГАДАХ
ПОВІСТЬ ПРО ПЕРВІСНОГО ВЧИТЕЛЯ
Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям. Може й називали б, але ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер густо поросли високим очеретом, а трохи далі, ближче до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.
Недалеко, трохи вище від річки, на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера, зяяла величезна роззявлена паща, широкої і глибокої печери. Тут, у цій високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни — предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.
Біля підніжжя чорного отвору лежали величезні камені, мабуть вони служили чимось на зразок сходів.