Підслухали також, що дуже переживають, бо тата можуть "забрати". Два рази вже забирали, але дякуючи Богу і мамі- відпустили. Ладна і проворна Дарка — жінка Голови вправно крутила веретено, пряла, а Олексій, присівши на коліна, вигортав з грубки печену картоплю.
"Ще є трохи квашеної капусти, отож повечеряємо на голодно, та й свято сьогодні підходяще — Голодна кутя, а завтра Водохреще.
Як же святити воду будуть? Ще й ополонки не вирубали в товстенному льоду, бо до ранку замерзне. Треба раненько підняти людей" — міркував Голова." "Добре, що лою лишилася дещиця від корови, яку зарізали для вояків, що прийшли в село пізно увечері 10 числа, відразу ж після Коляд. Викликали серед ночі в управу і наказали доставити корову. Остання надія була на неї, що якось величенька сім" я дотягне до весни, аж ні село повинне здати контрибуцію війську… Не забирати ж останнє у багатодітних голодних вдовиць…от і віддав свою, хоч в хаті вже голодом припікає".
Неспокій і якісь передчуття непоправної біди не полишали Голову. Моторошно на серці, бо ж добре розуміє, що рано, чи пізно його "загребуть";он у навколишніх селах що коїться; викликають в управу і не повертаються більше додому, такі, як він старости. Два рази вже за цей тиждень "закривали" в камеру у Сарнах, але кмітлива Дарка відкупилайого за курку і гусака у молодого слідчого, що прийшов разом з військом десь зі сходу України.
"Відкупила, але, чи надовго? За німців вдалося викрутитися: село не спалили і людей не понищили і з партизанами, і з бандерівцями якось ладив, а от на цей раз, здається не вирватися з цих цупких обіймів невідворотньої смерті, хоч і не воював проти Радянської влади, не шкодив просуванню Червоної армії, але те, що село було притулком повстанцям, а надто те, що Тарас Боровець, він же Тарас Бульба перед війною, в 40-му році осів в селі, а в 41-му тут, в селі видав свій перший наказ про створення "Поліської Січі" і початок боротьби з " совєтами" — звісно не простять. Та й розбиратись ніхто не буде у цьому павутині-винен, чи ні?
До того ж напевно знайдеться в селі якийсь незадоволений і настрочить донос на старосту, бо ж не родився ще такий чоловік, який догодив всім людям, та ще й в такий не простий жорстокий час і от вже трибунал "справедливої трійки" забезпечено"- тяжкі думи нав" язливо роїлися в пам" яті.
"Як же діти, жінка? Хоч би не вислали в Сибір, як у 39-му, коли ці "совєти" прийшли вперше-Пацьолу і Кіркова з сім" ями вивезли освоювати необ" ятну "Родіну", тільки за те, що мали двох коней і більшовики назвали їх "куркулями; без вини постраждали, а тут…староста села за німецької окупації…
— Ох, не просто так вчора викликали в місто у відділення НКВС і попередили, що, як тільки в селі зловлять хоч одного-єдиного бандерівця — поплатиться життям своїм і жінки, а дітей вишлють світ за очі…
А що ж він може вдіяти, коли близькі його родичі- Миша і Трохим промишляють в лісі. Хіба ж поясниш новій владі, що саме завдяки їм село не постраждало від бандерівських екзекуцій. І "кормити" мусить цих бандерівців, бо ж там є й свої, сільські, але які не пожаліють ні його ні дітей, коли він десь не дай Бог оступиться"…
Не встигли сісти за стіл, щоб "відсвяткувати" Голодну кутю, як зле і так голосно, коли у двір навідуються не сільські, чужі люди, аж захлинаючись загарчав собака. Від такого ричання серце лунко затріпотіло, аж дух перехватило…
" Неже прийшли?" — блискавкою промайнуло в голові. З гуркотом впали, зірвані з петель двері,хоча вони були не замкнені, в хату разом з пронизливим холодом ввалилися з автоматами на поготів офіцер і двоє вояків з фіолетовими петлицямина комірах. Голова все зрозумів. Прийшли по нього — серце не помилилось…
Поспішно почав прощатися з дітьми, жінка остовпіла- слова десь пропали… Везли його у відкритому кузові американського "Студебекера" під завивання крещенського скаженого вітру і голосіння його вірної і такої нещасної Дарки, що босоніж бігла по снігому на лютому морозі.
Уявив, як посиніли в неї ноги, як впала вона коліна, молячи в Бога про його пощаду, але вдіяти нічого не міг…
На слідуючий день, ранесенько відбулося засідання "трійки"… і от він вже у Рівненському тюремному пеклі. Мабуть самому Господу такого не довелося перенести, як судилося пережити йому- старості нічим непримітного села Сарненського Немовичі.
Рівненська тюрма зустріла його незбагненим жахом від побаченого.
"…В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики…" /Архів НКДБ/