Одному з синів — Макару вдалося побачитися перед самим його розстрілом. Під голосний ричання величезних, подібних на вовків псів і таку ж лайку напівп" яних конвоїрів, з тюремної брами висунулася сіра колона засуджених на смерть. В сірій масі понурих понуро брівших істот, подібних на людей, Макар ледь впізнав страшенно змарнілого батька.
— Батю! Куди тебе ведуть!? — щосили, як тільки міг, вигукнув хлопчина…
А той підвів голову, поглядом знайшов Макара у натовпі і у відповідь лише зложив навхрест руки на грудях…
ЗГАДУЮ ЗАМЕТІЛЬ ВИШНЕВОГО ЦВІТУ…
«Сто доріг — одна твоя». На все життя запам’ятав це гасло, адже висіло воно на стіні рідної школи. Перечитував роками, отож ввійшли ці слова в мою ще незрілу свідомість. Власне, що ми в дитинстві та ранній юності можемо думати про дороги, які чекають кожного з нас? А яких людей зустрінемо на них? Пізніше сходив немало різних доріг у прямому розумінні: степові й гірські, пустельні й міські, перепливав море.
Та найцінніше в дорогах — це люди. З багатьма спілкувався, у кожного — своя доля, досвід, історії. Й вони зостаються з тобою в житті подальшому. Якось занесла мене доля в стольний град Москву, а звідти — на Кіпервейм (це притока знаменитої ріки Колими), а потім ще за Колиму кілометрів із 300. Будували там котедж губернатору краю, знаменитому олігархові.
На диво, замість очікуваної дикої тундри проживали в сучасному містечковому центрі. Робота, хоч і нелегка, досить швидко ввійшла в колію, отож почали подумувати про підзаробіток. Незабаром взяли підряд на перебудову й оформлення сцени місцевої школи мистецтв. Там і звернув увагу на сторожа, який пильно прислухався до наших розмов. В один із вечорів він підійшов до мене й попросив затриматись. Запитавши ім’я, звідки, дуже зрадів, швидко заговорив: «Я земляк твій, хлопче. Волиняка я. Так хочеться хоч словом перемовитись із земляком. Візьми щось суттєве, приходь та й поговоримо». Взявши пляшчину спирту, який у тих краях коштував дешевше «паленої» горілки, повернувся до школи. Зрадів старий, зметикував закуску тих широт: рибу, ікру. Потекла розмова, я більше слухав.
«Довго живу тут, хлопче, уже понад 50 років, але мову твою визначив зразу. Зрозумів західний акцент, хоч і не був на батьківщині довше, ніж тобі років. Але дороге мені все рідне. Пам’ятаю, якось за 10 пачок української «Прими» віддав хутро соболя. Може, й дурість, але хотілося хоча б рідний гіркий дим вдихнути.
…Село наше було красиве. Та і як можна сказати про ту маленьку батьківщину? Ми ж як комахи. Для комашки батьківщиною стає стеблина деревію, і де б вона не опинилась, а цю стеблину не забуде. Так і ми, люди…
Ріс я здоровий і сильний, працював багато й старанно. І закохався в найкращу дівчину Настю. Разом ходили на вечірки й з вечірок, але завжди я втрачав можливість говорити з нею. Бачив, як її зачіпали парубки. Бачив, слухав, а що мав робити? Чомусь думав, що не маю місця в її серці. Страждав, звісно, мучився. Була весна… Якось вертались з вечірки однією компанією. Чогось тоді й наважився, поглянув на хлопців так, що залишили нас самих. Підходили до перелазу, а саме вітерець, цвіли вишні й кружляв навкруги вишневий цвіт, встеляв землю. Справжня заметіль вишневого цвіту…
Взяв за плечі Настусю, глянув в її озера-очі й сказав про те, про що стільки мовчав:
— Настуню. Кохана моя… Може, і не вмію говорити ладно, та кохаю тебе так, як ніхто не кохатиме. Та й прикро мені дивитися, як увиваються навкруги тебе дурні солодкоголосі. Виходь за мене заміж!
Пригорнулась Настя до мене та й проказала:
— Як довго чекала цього від тебе, хоча знаю, скупий ти на слова. Засилай сватів!
Якими солодкими були її вуста… І кружляв довкола нас вишневий цвіт. Був травень 1941 року. В неділю ми обручились. Через три тижні думали відгуляти весілля, збудувати дім, про щастя мріяли. Та грянула війна, не встигли й накохатись. У числі перших пішов на фронт. Не буду розповідати тобі про війну, не здивую своїми розповідями. Ти й сам знаєш, що шрами — це не доблесть і хоробрість, а швидше, помилки й невдачі. Та й сюди люди потрапляють більше неординарні.
Воював я. Нагороди мав, за спинами товаришів не ховався. Коли прогнали фашистів з України, написав листи й отримав відповідь. Цілував рядки, писані рідною рукою, й дало це снаги витримати. Закінчував війну вже в Празі.