Дочекавшись демобілізації, поспішив додому. Боліло чомусь гострим болем серце, та й листів давно не отримував».
Дід скуйовдив сивину, налив у склянки й, не припрошуючи мене, випив, наче воду, міцнющий напій: «Побоявся йти зразу додому, наче віщувало щось серце. На околиці села стояла дядькова хата, материн брат лісникував до війни. Зрадів мені неймовірно, хоча й примітив я, що чомусь розгубився спочатку. Дістала дядина зі сховку пляшку, накрила нехитрий стіл, присіли з дядьком, відмітили Перемогу. Вляглась радість зустрічі. Спохмурнів дядько… Тенькнуло в мене тривожно серце.
— Не ходи, племіннику, зараз додому. Заночуй у мене. Неспокійно в нас, а ти у формі, при орденах, з погонами.
А коли підхопився по цих його словах, узяв твердо за полу шинелі, посадив:
— Не чекає тебе більше Настя. Немає її. І батька твого немає. Будь сильним. Не дожила, не дочекалася Настя твого повернення. А хотіла ж як!.. Та й сина мого Юрка, а твого брата, теж немає. Бачив, яка сива стала тітка твоя Дарина? А я кріплюсь. Важко, а кріплюся. А дочка наша Марія зараз десь в Росії живе. Заміж вийшла, за офіцера… І благословення нашого не попросила. Коли прийшли фашисти, багато хто не міг стерпіти їх присутності. А Настя… в райцентрі… на головпоштамті працювала. Була зв’язковою ОУН-УПА. З німцями спочатку воювали. Потім — проти більшовицької навали. І яка молодь полягла… Там і запримітив її якось капітан НКВС. Вродлива ж була вона в тебе, а ще й більш розквітла. І тебе все чекала… Коли її розсекретили, не змогли зламати. Отой капітан і вивіз її в ліс. Лютий був, що відмовила йому. Закатували її там же в лісі…
Захитався світ мені, хлопче, це вже зараз спокійніше про це говорю. А спочатку!.. Попросив дядька відвести мене до побратимів Настиних у ліс. І відомстити капітану вирішив. Вислідив і випустив у нього й охоронця всю обойму з трофейного «Вальтера».
А потім — ліс, криївки. Хоч із недовірою ставилися до мене, бо не зняв кров’ю завойованих орденів, але поважали. Уже пізніше, взимку 1947, пораненого взяли в полон, та знову ж таки, зглянувшись на ордени, бойове минуле, зробили поблажку: тайга, лісоповал, бараки. Там і зрозумів: рік-два від сили. Більш сильні ламались, можу не вижити. Треба тікати. Тікати одинаком. Дома ніхто не жде, та й шукатимуть там. Отож втікав далі за Колиму. Уже на Кіпервеймі мене, знесиленого, зовсім охлялого, знайшли й виходили брати-чукчі. Понад півстоліття живу тут. Тягло спочатку додому, а потім і звик.
Налив після мовчання мій оповідач та й сказав:
— Давай за нашу неньку Україну. Трохи знаю, що там робиться. А мені повертатись уже пізно. Але єдине, на що хотів би глянути перед смертю — то це на вишневий цвіт. А вже потім і помирати не страшно. Та вже, мабуть, не судилось мені. Приїдеш, хлопче, на Україну, вклонись їй від імені її сина Охріма.
Вперше він назвав своє ім’я. Я хотів був заперечити, що зараз кажуть не «на Україну», а «в Україну», але змовчав. Для діда Охріма Україна має залишитись тою, з вишневим цвітом шевченківським, могилою Насті, батьків, багатьох безіменних братів і сестер, що віддали своє життя за її волю…
Пройшли вже роки, не знаю, чи живий ще дід Охрім, але коли цвітуть вишні, згадую розповідь сивочолого жителя Крайньої Півночі, нашого земляка, невизнаного героя України Охріма, його розповідь про заметіль вишневого цвіту.
Михайло КАБАНЕЦЬ, с. Немовичі.
ЇХ СПОГАДИ НАМ ОСОБЛИВО ДОРОГІ
Наконечний Федір Йосипович.
«Ми часто чуємо вираз «діти війни». Це люди, на чиє дитинство припали страшні часи лихоліття. Попри жорстокість і страх, якими були сповнені їх дитячі роки, вони не втратили оптимізму й великої любові до життя. І їх спогади нам дорогі особливо», — такими словами розпочала вечір-концерт, присвячений творчості земляка Федора Наконечного, завідувачка Немовицькою публічно-шкільною бібліотекою Любов Жук. Федір Наконечний приїхав у Немовичі не один. Його супроводжували рідні, друзі, онуки. Сельчани у фойє місцевого Будинку культури, де й проходила зустріч, могли ознайомитись із матеріалами про життєвий шлях поета-пісняра, розміщеними на стендах. Вони викликали великий інтерес у всіх, хто прийшов на його творче свято. «І фізик, і лірик», — жартома говорить про себе Федір Йосипович. Майже півстоліття життя присвятив радіотелевізійному становленню й розвитку Рівненщини. Тому його так і називають — батько рівненського телебачення. І хоча й проживає в Рівному, завжди залишається немовичанином, часто навідується в рідне село. Саме з його легкої руки про цей населений пункт знають в Україні. На зустріч випускників Одеського інституту зв’язку Федір Наконечний привіз диск із записом місцевих вокального тріо «Джерело» та народного колективу «Терен», який виконував пісні на його слова. Друзям твори дуже сподобались і всі бажаючі отримали платівку, яку повезли в різні куточки країни. А для творчого колективу немовичан вони стали візитівкою. Тож народний колектив «Терен» «Піснею про Немовичі» привітав земляка з днем народження. А знаєте чому Федір Йосипович має титул батька рівненського телебачення? Далекого 1966 року він безпосередньо опікувався зведенням телевежі в Антополі — однієї з найпотужніших на теренах колишнього Радянського Союзу. Ця споруда дала змогу жителям краю побачити недоступне тоді диво. І разом з тим, Федір Наконечний — тонкий поціновувач прекрасного. Саме дивовижним почуттям і емоціям присвячена його пісня «Весняне диво». Музику до неї написав директор немовицького Будинку культури Віктор Савчин, а виконав соліст Ілля Крат. Життєвий досвід, мудрість, що приходять з роками, по-новому окреслюють родинні зв’язки, дозволяють відчути особливу міць родового єднання. Багато хто з людей, присутніх у залі, знайшов себе в генеалогічних деревах, що відтворив Федір Йосипович. А сам герой дня розповів про пошуки родинних першоджерел. Слухала його з великою зацікавленістю й повагою. Подумала: нехай ніколи не переривається родинний зв’язок. Нехай він для всіх поколінь стане цілющою чистою силою єдності й підтримки. І навіть якщо в житті не все складається просто, то нехай завжди буде поряд той, хто зможе віднайти самотню криницю й відновити до неї стежину. Мабуть, саме про це думав Федір Наконечний, коли писав пісню «Самотня криниця», яка прозвучала у виконанні ансамблю «Терен». А Федір Макаревич виконав твори на слова Федора Наконечного «Повір мені, мамо» й «Калинова туга». Саме невичерпна материнська любов, калина, посаджена мамою в садку біля хати, як місточок, що поєднує рідні душі, подарували натхнення автору написати надзвичайно душевні пісні. Попри всі випробування долі, він завжди вміє наповнити силою духу не лише своє життя, а й усіх навколо запалити ентузіазмом. У свої понад 70 він надзвичайно активний. Саме з його ініціативи зустрічаються випускники школи, інституту. Так, кожні п’ять років збираються разом колишні однокласники Сарненської ЗОШ № 1 (нині школа-колегіум), яку закінчив Федір Наконечний. На святі виступили його шкільні друзі — секретар обласного об’єднання «Просвіта», кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня Олександр Волощук і секретар Сарненського райкому компартії 1980 року, заступник голови сільгосптехніки області Володимир Нікітчук. Не могли не приїхати й директори обласного телерадіоцентру Віктор Талімончик і ТОВ «10 канал» Костянтин Бертух. Вони розповіли про цікаві сторінки життя колеги. Адже Федір Наконечний по праву може називати себе підкорювачем вершин, бо піднімався не лише на 240 метрів рідної Антопільської щогли, а й підкорив 532 м Останкінської у Москві. Такий уже в нього характер — якщо віддається справі, то сповна. Його знають не лише як вимогливого керівника, а й майстра на всі руки: від власноруч зробленого ще в 60-ті роки кольорового телевізора, зведеного будинку — до понад півсотні раціоналізаторських пропозицій. А ще — грає на акордеоні, пише портрети — енергії вистачає на все. Пісні на його слова звучали в дарунок гостям і всім присутнім у залі Будинку культури не лише у виконанні керівника народного ансамблю «Терен» Марії Генько, художнього керівника Будинку культури Лариси Крат, автора музики, директора БК Віктора Савчина, учня Немовицької ЗОШ І-ІІІ ст. Ярослава Гордієнка. Гучно аплодували немовичани гостю з Рівного, головному спеціалісту управління культури облдержадміністрації, заступнику голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України, лауреату багатьох конкурсів Назару Волощуку. Не обійшлося на святі й без виступу Надії Мельник. Надія Леонтіївна від імені родичів щиро зізналась, як вони цінують Федора Йосиповича, як готують зелений борщ, коли він приїжджає в рідне село. Віктор Савчин, який з честю підтримує родинний талант Ф. Наконечного, пише музику, грає, співає, розповів про те, як виникла ідея проведення творчої зустрічі із земляком. Упродовж вечора він неодноразово підходив до мікрофона, розповідав, ділився спогадами, запрошував до слова рідних, дякував усім, причетним до організації свята, землякам. У свою чергу сільський голова Волод