/3/12.01.2008 р.
Повір мені, мамо
Я знов сьогодні бачив маму,
Таке буває лиш вві сні…
Благав, просив ріднішу саму,
Щоби сказала щось мені.
Розмова та не відбулася —
Я відчував свою вину —
Мама пішла, в світ подалася…
Себе питав: чому, чому?
Може сказати не схотіла,
Що щось не так в житті робив,
Тому-то й мовчки полишила,
Щоб те шукав, що загубив.
В житті губив дуже багато
І добрих друзів, й гарних справ…
Мабуть, таки вже важкувато
Те віднайти, що колись мав.
Я компенсую ті утрати
Поки пульсує в жилах кров…
Чекаю — знову прийде мати,
Й розмову ту продовжить знов.
15.12.2006 р.
/4 / Іній на скронях…
Іній на скронях вже давно
Багато літ як появивсь…
Життя одне, довге воно,
Та ще любити не втомивсь.
Навіть зимою, в сніговерть
Чомусь радію, чимсь любуюсь…
Єство наповнене ущерть
Цим щедрим даром, з ним спілкуюсь.
Зима мине, розтане сніг —
На скронях лиш залишиться —
Весняна зелень біля ніг,
П’янким повітрям дишеться.
В житті людськім весна одна,
Жаль, відцвіте й зів’яне…
Тому й зимі краса дана,
Хоч вже тепла й не стане.
Та нагадаю знов і знов,
Життя дане нам не дарма:
Доки в серцях живе любов —
Доти у душах зим нема.
30.05.2008 року
/5/ Усміхаймося
Нас «home sapiens» назвали,
Знать розумом ми мавпу обскакали.
Чи ж варто нам оцим гордитись?
Критично треба подивитись
І до себе, до друга, до сусіда…
Сидить десь часто в нас обіда,
Часом гніздиться, мов зараза,
На цілий світ якась образа.
Хоч кривдить нас ніхто не хоче,
Та нерви все ж собі лоскочем.
Чомусь шукаємо невпинно
Якусь зачіпку чи причину,
Що хтось образить вас зібрався:
Півслова скажеш — вже й нарвався.
Мабуть, з пелюшок це лишилось —
Образу бачим, де й не снилось.
Певно у душах таки щось морочиться —
Ображеним бути чомусь дуже хочеться.
Отож, любі друзі, пора схаменутись:
Образ не шукати, друг другу всміхнутись.
Усмішка лікує, усмішка хорошить
Й для цього не треба ні ліків, ні грошей!
14.04.2010 р.
/6/ Літа медові
Стримать плин часу ми не взмозі
І захід сонця зупинить…
Все швидше йдем ми по життя дорозі,
Тому шануймо, друзі, кожну мить.
Хай пам”ять нас у юність переносить,
Далекий спогад хай тепло несе:
Коли дівчиська погляд ласки просить —
Співа душа, кругом співає все…
Ночі медові та духмяні
Пісень рулади солов”їв,
Рожевий обрій в час той ранній,
Вологий подих сонних ще гаїв…
Медовий місяць, насолода —
Це пік буття, це Еверест…
Так вже створила нас природа,
Такий її нам щедрий жест!
А далі що, невже вже фініш:
Сіра нудьга, нудне буття?
Якщо цим щастя не заміниш,
Для чого нам тоді життя?
Якщо той місяць шле нам доля,
То рік медовий сам будуй:
На це потрібні сила й воля,
Характер твердий теж гартуй.
Люби й цінуй ту половину,
Щаслива доля що знайшла:
Творець послав тобі людину,
Щоб лиш добро вона несла.
Тоді життя медовим стане,
Десь зникнуть горе і печаль;
Любов ще довго не зів”яне —
Й душі широка й світла даль.
Медовий рік — це небагато,
Навіть десяток — не межа…
Прожить життя: що день — щоб свято,
Хай кожен сам собі бажа!