Майор Ковальов мав звичай щодня походжати по Невському проспекту. Комірець його маніжки завжди був чистісінький і накрохмалений. Бакенбарди мав він такі, які й тепер можна бачити у губернських, повітових землемірів, у архітекторів, якщо тільки вони руські люди, також у людей, що виконують різні поліцейські обов’язки, і взагалі у всіх тих мужів, які мають повні рум’яні щоки і дуже добре грають у бостон: ці бакенбарди йдуть по самій середині щоки і прямісінько доходять аж до носа. Майор Ковальов, носив силу печаток сердолікових, і з гербами, і таких, на яких було вирізано: середа, четвер, понеділок тощо. Майор Ковальов приїхав до Петербурга за ділом, а саме шукати пристойної для свого звання посади: коли пощастить, то віцегубернаторської, а як ні — екзекуторської в якому-небудь значному департаменті. Майор Ковальов був не від того, щоб і оженитись; але тоді тільки, коли за молодою буде двісті тисяч капіталу. Отже, читач може тепер зміркувати сам: яке було становище цього майора, коли побачив він замість досить непоганого, середніх розмірів носа безглузде, рівне та гладеньке місце.
Як на лихо, жодного візника не видно було на вулиці, і він мусив іти пішки, закутавшись у свій плащ і закривши хустиною лице, удаючи, ніби в нього йшла кров. «Та, може, воно мені так здалось: не може бути, щоб ніс пропав з доброго дива». Він зайшов до кондитерської зумисне, щоб глянути в дзеркало. На щастя, в кондитерській нікого не було: хлопчаки мели кімнати і розставляли стільці; декотрі, з сонними очима, виносили на підносах гарячі пиріжки; на столах і стільцях валялись облиті кофієм учорашні газети. «Ну, слава Богу, нікого нема, — промовив він, — тепер можна подивитись». Він несміливо підійшов до дзеркала і глянув: «Чорт його знає, що за гидота! — сказав він, плюнувши… — Хоч би вже що-небудь було замість носа, а то нічого!..»
Спересердя закусивши губи, вийшов він із кондитерської і вирішив, проти свого звичаю, не дивитись ні на кого і нікому не усміхатись. Та враз він став, як укопаний, перед дверима одного будинку; на очах його сталося щось зовсім незрозуміле: коло ґанку спинилася карета; дверцята одчинились, виплигнув, зігнувшись, пан у мундирі і побіг сходами вгору. Як же жахнувся і разом зчудувався Ковальов, коли він упізнав, що то був власний його ніс! При цьому незвичайному видовищі здалося йому, ніби все перевернулося у нього в очах, він почував, що ледве міг устояти; проте наважився доконче ждати, весь трусячись, як у пропасниці, доки той вернеться в карету. За дві хвилини ніс і справді вийшов. Він був у мундирі, гаптованому золотом, з великим стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага. Капелюх із плюмажем давав право догадатись, що він був у рангу статського радника. З усього видно було, що він їхав кудись із візитом. Він подивився на обидва боки, гукнув дакучера: «Подавай!» — сів та й поїхав.
Бідний Ковальов мало не збожеволів. Він не знав, що й подумати про таку чудну пригоду. Чи ж то чувана річ, справді, щоб ніс, який іще вчора був у нього на обличчі, не міг ні їздити, ні ходи ти, — був у мундирі! Він побіг за каретою, що, на щастя, від’їхала недалеко і спинилась перед Казанським собором.
Він поспішив у собор, протиснувся поміж старих жебраків із зав’язаними обличчями та двома отворами для очей, з яких він колись так сміявся, і ввійшов у церкву. Молільників у церкві було небагато; вони всі стояли тільки при вхідних дверях. Ковальов почув себе так зле, що ніяк не міг молитися, і шукав очима того пана по всіх кутках. Нарешті побачив, — він стояв осторонь. Ніс зовсім заховав своє обличчя у великий стоячий комір і з виразом якнайбільшої побожності молився.
«Як підступитись до нього? — думав Ковальов. — По всьому, по мундиру, по капелюху видно, що він статський радник. Чорт його знає, як це зробити!»
Він почав біля нього кахикати, та ніс ні на хвилину не виходив із свого стану побожності і все бив поклони.
— Милостивий пане… — сказав Ковальов, сам собі піддаючи духу, — милостивий пане…
— А що скажете? — відповів ніс, обернувшись.
— Мені чудно, милостивий пане… мені здається… ви повинні знати своє місце. І раптом я вас знаходжу і де ж? — у церкві. Погодьтесь…
— Даруйте мені, я ніяк не можу зрозуміти, про що ви зводите говорити… Скажіть ясніше.
«Як йому сказати?» — подумав Ковальов і, набравшись одваги, почав:
— Звичайно, я… а втім, я майор. Мені ходити без носа, самі знаєте, непристойно. Якій-небудь перекупці, що продає на Воскресенському мосту очищені апельсини, можна сидіти без носа; та сподіваючись дістати..; при тому бувши у багатьох домах знайомим з дамами: Чехтарьова, статська радниця, та інші… Ви зміркуйте самі…. я не знаю, милостивий пане… (Тут майор Ковальов знизав плечима.) Вибачте… коли на це дивитись відповідно до веління обов’язку та честі… ви самі можете зрозуміти…
— Нічогісінько не розумію, — одказав ніс. — Викладіть справу ясніше.
— Милостивий пане… — сказав Ковальов з почуттям власної гідності, — я не знаю, як розуміти слова ваші. Тут, здається, і говорити нема про що… Чи, може, ви хочете… Таж ви мій власний ніс!
Ніс глянув на майора і брови його трохи нахмурилися.
— Ви помиляєтесь, милостивий пане. Я сам по собі. До того ж у нас із вами не може бути ніяких близьких стосунків. По ґудзиках на вашім віцмундирі бачу, що ви повинні служити в сенаті або принаймні по юстиції. Я ж по вченій лінії…
Сказавши це, ніс одвернувся і знову почав молитися.
Ковальов зовсім зніяковів, не знаючи, що його робити і що навіть подумати. В цей час почувся приємний шум жіночого плаття, підійшла літня вже дама, уся в мереживі, і з нею тоненька, в білому платті, що дуже мило вимальовувалось на її стрункім стані, в блідо-жовтому, легкому, як пирожне, капелюшку. За ними спинився і відкрив табакерку високий гайдук з великими бакенбардами і з цілою дюжиною комірів.
Ковальов підступив ближче, висмикнув батистовий свій комірець, поправив понавішувані на золотім ланцюжку свої печатки і, усміхаючись набік, звернув свій погляд на легеньку даму, що, як весняна квіточка, злегка склонялася і підносила до чола свою біленьку ручку з напівпрозорими пальцями. Усмішка на лиці в Ковальова розпливлась іще ширше, коли він побачив під капелюшком її кругленьке сліпучо-біле підборіддя та частину щоки, осяяної кольором першої весняної троянди. Та враз він одскочив, як опечений. Він згадав, що в нього замість носа нема нічогісінько, і сльози витислися з очей його. Він обернувся, щоб сказати прямо панові в мундирі, що той тільки вдає статського радника, що віїї шахрай і поганець і що він — це тільки його, Ковальова, ніс та й годі… Та носа вже не було: він, мабуть, знову помчав до когось з візитом.
Розпач охопив Ковальова. Він пішов назад і спинився на хвилину під колонадою, пильно розглядаючись на всі боки, чи не видно де носа. Він дуже добре пам’ятав, що капелюх на тому був із плюмажем і гаптований золотом мундир; та шинелі не примітив, ні кольору його карети, ні коней, ані того навіть, чи був у нього ззаду якийсь лакей і в якій лівреї. До того ж карет мчала така безліч сюди й туди, і так прудко, що тяжко було навіть розглядіти; та якби й примітив він котру з них, то не міг аніяким способом зупинити. День був чудовий і сонячний. На Невському народу була сила-силенна; дами цілим квітковим водоспадом сипалися на всьому тротуарі, починаючи від Поліцейського до Аничкіного мосту. Он і знайомий йому надвірний радник простує, котрого він звав підполковником, коли траплялося це при сторонніх. Он і Яригін, столоначальник у сенаті, великий приятель, що раз у раз-у бостоні обремізувався, коли грав вісім. Он і другий майор, що дістав на Кавказі асесорство, махає рукою, щоб ішов до нього…
— А, чорт забирай! — сказав Ковальов. — Гей, візник, вези просто до обер-поліцмейстера!
Ковальов сів у дрожку і тільки покрикував візникові: «Поганяй щодуху!»
— У себе обер-поліцмейстер? — гукнув він, увійшовши в сіни.
— Нема, пане, — одказав воротар, — допіру оце виїхав.
— От тобі й маєш!
— Еге, — додав воротар, — воно й не так давно, а виїхав. Коли б на хвилину раніше прийшли, то, може б, і застали вдома.
Ковальов, усе держачи хустину коло обличчя, сів на візника й гукнув несамовито: «Поганяй!»