— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.
— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.
— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!
Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.
— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.
— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.
— Так, було гарно.
— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.
— Торік, — додала Соня, — у тому ресторані менеджер змусив нас виступати у повних народних костюмах, хоча стояла страшенна спека. Було направду непереливки, і ми запротестували: яка різниця, навіщо нам ті громіздкі камізельки, шарфи, капелюхи? Адже й у своїх блузах ми виглядаємо охайно і дуже по-швейцарськи. Але менеджер сказав: або повні костюми, або концерту не буде. Вибір за вами, заявив він, і просто пішов собі геть та й усе.
— Але ж, Соню, у будь-якій професії так. Завжди роботодавець нав’язує тобі якусь уніформу. Онде й у банкірів те саме! Поза тим, у нашому разі це бодай щось таке, у що ми віримо. Швейцарська культура. Швейцарські традиції.
І знову поміж ними промайнула якась ледь помітна бентежна напруга — лише на секунду-другу, а потім обидвоє заусміхалися, втупивши очі в мою гітару. Мовчати далі не годиться, подумав я і мовив:
— Думаю, мені сподобалося б. Маю на увазі, виступати в різних країнах. Це ж треба весь час триматися насторожі, враховувати характер публіки...
— Авжеж, — підтакнув Тіло, — виступати перед усякими різними аудиторіями справді дуже цікаво. І не тільки в Європі. Завдяки цьому ми вже знаємо стільки міст...
— Наприклад, Дюссельдорф, — мовила Соня.
Голос у неї дещо змінився, зазвучав жорсткіше, і я знову побачив перед собою жінку, з якою замалим не почубився в кафе. Тіло, проте, ніби нічого й не помітив і безтурботно пояснив:
— У Дюссельдорфі тепер живе наш син. Він десь вашого віку. Може, трішечки старший.
— Ми вже були там цього року, — продовжувала Соня. — Мали запланований виступ. Не такий, як зазвичай: то була нагода зіграти те, що нам справді до вподоби. Тож телефонуємо ми нашому синові, єдиній нашій дитині, хочемо сказати, що приїжджаємо у його місто. Слухавки він не піднімає, і ми залишаємо повідомлення. Багато повідомлень. Відповіді немає. Приїжджаємо в Дюссельдорф, знову залишаємо повідомлення. Кажемо: ми тут, у твоєму місті. Далі повна тиша. Тіло каже: не хвилюйся, він прийде ввечері на концерт. Але він так і не приходить. Ми виступаємо — і їдемо далі, у нас же графік.
Тіло гмикнув.
— Думаю, Петер переслухався нашої музики ще в дитинстві! Бідолашне хлоп’я, йому ж доводилося слухати всі наші репетиції день у день.
— Дуже непросто це, мабуть, — мати дітей і працювати музикантами, — припустив я.
— Ну, ми мали тільки одну дитину, — сказав Тіло, — тож усе було не так і погано. Звісно, нам пощастило. Коли випадало кудись їхати, а взяти з собою дитину не було змоги, на підмогу радо приходили дідусі й бабусі. А коли Петер підріс, ми влаштували його у хорошу школу-інтернат. І знову на допомогу прийшли дідусі-бабусі. Інакше ми просто не змогли б оплатити навчання. Тож нам дійсно дуже пощастило.
— Еге ж, пощастило, — погодилася Соня. — От лише Петер ту школу ненавидів.
Ще недавно доброзичлива атмосфера явно псувалася. Щоб трохи розрядити обстановку, я хутенько сказав:
— Хай там як, а вам обидвом ваша робота справді подобається.
— О, це правда, робота нам таки до вподоби, — відгукнувся Тіло. — Для нас ця робота — все. Але й у відпустку часом ой як треба. Знаєте, за останні три роки це у нас перша повноцінна відпустка.
Через ці слова мені знову коти зашкребли на серці, і я мало не взявся вдруге переконувати їх змінити готель, але вчасно зрозумів, що тепер це звучало б уже просто смішно. Залишалося лише сподіватися, що Відьма Фрейзер цього разу не підведе. Тож натомість я сказав:
— Слухайте, якщо хочете, я зіграю вам ту пісню, над якою допіру тут працював. Вона не закінчена, і зазвичай я такого не роблю. Але ви все одно її вже чули, то я не проти зіграти готову частину ще раз.
Соня знов заусміхалася і мовила:
— Ага, будь ласка, послухаймо її ще раз. Вона звучала так гарно...
Доки я лаштувався заграти, вони розвернулися спиною до мене, обличчям до краєвиду, як перше. Та цього разу вже не голубилися, а сиділи на траві випроставшись, навдивовижу прямо, і заслонивши рукою очі від сонця. Весь час, поки я грав, обоє так і просиділи без жодного поруху; через це, а ще — через довгі передвечірні тіні, що тяглися від кожного, вони нагадували парні скульптури на якійсь мистецькій виставці. Пісня не мала кінця, тож завершилася якось невизначено, і ще секунду-другу подружжя переді мною так і сиділо без руху. Щойно опісля вони розслабилися й зааплодували, хоча вже, либонь, не так захоплено, як минулого разу. Бурмочучи компліменти, Тіло звівся на ноги і допоміг підвестися дружині. Тільки тоді мені впало в око, що вони й справді вже не першої молодості. А може, просто втомилися? Бо ж могли таки добряче находитися тут серед пагорбів, заки натрапили на мене. Хай там як, я помітив, що встати з землі їм було не так уже й легко.
— Ви влаштували нам таку чудову розвагу, — говорив тим часом Тіло. — Нині ми самі — туристи, і хтось для нас грає! Приємно, нічого не скажеш.
— Дуже хотілося б послухати цю пісню згодом, уже завершену, — озвалася Соня, і прозвучали ці слова цілком щиро. — Може, колись я почую її по радіо, хтозна.
— Еге ж, — підхопив Тіло, — і тоді ми з Сонею зіграємо кавер-версію для своїх слухачів! — У повітрі знову розлігся його гучний сміх, а потім він із легким поклоном сказав мені: — За сьогодні ми перед вами у боргу принаймні тричі. Чудовий ланч. Чудова порада щодо готелю. А тепер-от, на додачу до всього, ще й чудовий концерт поміж пагорбами!
Коли ми прощалися, мені раптом страшенно закортіло сказати їм правду. Зізнатися, що я навмисне послав їх у найгірший на всю округу готель, і порадити забиратися звідти, доки не пізно. Та вони тиснули мені руку так сердечно, що я не відважився. А тоді рушили схилом пагорба вниз, і я знову зостався на своїй лавці сам.
Доки я спустився до кафе, воно вже зачинилося. Меґґі з Джефом на позір мало не валилися з ніг. Сестра сказала, що такого клопіткого дня й не пригадує, і це, схоже, навіть її тішило. Та коли ми всілися в кафе вечеряти всілякими рештками, Джеф натомість висловився на ту саму тему не вельми доброзичливо: вони тут, мовляв, гарують, трохи не надірвуться, а де ж у той час носить мене — допомогти б не завадило, га? Меґґі поцікавилася, як я провів час пополудні, і я, не згадуючи про Тіло з Сонею — надто довго було пояснювати, — сказав, що ходив на Цукрову Голову попрацювати над піснею. А коли вона спитала, як мені пішло, і я похвалився, що непогано просунувся, Джеф, не докінчивши вечері, підхопився з-за столу і роздратовано пішов геть. Меґґі вдала, наче нічого не помітила, і справді, за кілька хвилин він повернувся з бляшанкою пива в руці і, не надто, либонь, схильний до балачок, всівся читати газету. Найменше мені хотілося, щоб через мене сестра з зятем побили горщики, тож уже невдовзі я вибачився і подався нагору, щоб іще трохи попрацювати над своєю піснею.