Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози. Вітторіо тим часом знову завернув за ріг, і мені раптом упало в око, що ми пропливаємо повз один і той самий ресторан уже вдруге. Цього разу там панувало іще більше пожвавлення, ніж раніше, а в кутку саме грав піаніст — мій знайомий на ім’я Андреа.
Коли ми знову відпливли у темряву, я мовив:
— Я, звісно, розумію, пане Ґарднер, що це зовсім не моя справа... але, схоже, між вами і пані Ґарднер останнім часом не все гладко. Мені хотілося б, щоб ви знали: я теж на таких речах трохи знаюся. Моя мати частенько колись сумувала, почувалася, можливо, так само, як оце ви сьогодні. Все думала, що знайде когось і буде нарешті щаслива... Казала: синку, ось цей чоловік буде твоїм новим татом. Перші кілька разів я вірив, а потім розумів уже, що нічого з цього не вийде. Та мама вперто трималася свого і не втрачала віри. І щоразу, коли їй було кепсько на душі — так, імовірно, як вам нині, — знаєте, що вона робила? Ставила вашу платівку і підспівувала. В усі ті довгі зими вона сиділа в нашому крихітному помешканні, підібгавши коліна, зі склянкою в руці, і тихенько підспівувала. А часом, пригадую, пане Ґарднер, сусіди згори починали тарабанити нам у стелю, особливо, коли ви співали ті швидкі пісні — «Великі сподівання» чи «Вони всі сміялися». Я, бувало, уважно за мамою спостерігав, але вона наче не помічала нічого навколо, знай слухала ваш голос, кивала головою в такт музиці і ворушила губами, вимовляючи слова... Я ось що хотів сказати, пане Ґарднер. Ваша музика допомагала в ті часи моїй мамі і, напевне, мільйонам інших. Тож буде тільки справедливо, якщо вона допоможе і вам. — На цих словах я засміявся — це мало прозвучати підбадьорливо, але вийшло дещо голосніше, ніж хотілося б. — Можете на мене розраховувати, пане Ґарднер. Я вкладу в наш виступ усе своє вміння. Буде не згірш за оркестр, от побачите. Пані Ґарднер послухає нас, і хтозна, може, у вас усе й налагодиться. Важкі часи трапляються у кожного подружжя.
Пан Ґарднер усміхнувся.
— Ви славний хлопець. Я дуже вдячний, що ви погодилися мені підсобити. Але все, часу на балачки більше немає. Лінді, бачу, вже у себе в кімнаті, там засвітилося.
Ми саме пропливали повз палаццо, який минали вже принаймні двічі, і тільки тепер я збагнув, чому Вітторіо возив нас колами. Пан Ґарднер виглядав світло у конкретному вікні, й щоразу, коли він бачив, що там ще темно, ми вирушали у наступне коло. Цього разу, одначе, у вікні на третьому поверсі горіло світло, віконниці були прочинені, і знизу нам видно було темні дерев’яні балки стелі. Пан Ґарднер махнув Вітторіо, але той уже покинув веслувати, і ми чимраз повільніше підпливали до стіни, аж доки гондола не спинилася під самісіньким вікном.
Пан Ґарднер підвівся, човен знову небезпечно хитнувся, і Вітторіо довелося мерщій виправляти ситуацію. Відтак пан Ґарднер окликнув, спершу зовсім тихенько: «Лінді? Лінді?» — а потім уже набагато голосніше: «Лінді!».
Спочатку ми побачили руку, яка відчинила віконниці ширше, і на вузенькому балконі з’явилася постать. На стіні не надто високо у нас над головами висів ліхтар, але світла він давав небагато, і з гондоли ми розрізняли тільки силует пані Ґарднер, не більше. Втім, я розгледів, що від часу нашої зустрічі на площі вона підібрала догори волосся — мабуть, перед вечерею, на яку вони ходили раніше.
— Це ти, милий? — вона сперлася на поручні балкона. — Я вже думала, тебе викрали чи ще щось таке. Схвилювалася тут уся...
— Ну, не будь дурненька, люба. Що може трапитися в такому місті, як оце? Зрештою, я ж залишив тобі записку.
— Не бачила я ніякої записки.
— Я залишив тобі записку. Власне, щоб ти не хвилювалася.
— І де ж вона, ця записка? Що там написано?
— Не пам’ятаю, люба. — Тепер уже в голосі пана Ґарднера чулося роздратування. — Звичайнісінька записка, знаєш, «вийшов по сигарети» чи щось таке.
— То ти там унизу сигарети купуєш? Невже?
— Ні, люба, це щось зовсім інше. Я зараз тобі заспіваю.
— Це що, жарт такий?
— Ні, люба, не жарт. Ми ж у Венеції. Тут так заведено. — І він показав рукою на нас із Вітторіо, ніби наша присутність підтверджувала слушність його слів.
— Милий, але тут трохи холодно...
Пан Ґарднер важко зітхнув.
— Тоді послухай з кімнати. Так, люба, повертайся до кімнати, влаштуйся зручніше. Тільки вікно залиш прочиненим, і все буде добре чути.
Вона ще якусь хвилю дивилася на нього, а він — на неї, обидвоє мовчали. Потому пані Ґарднер зникла у кімнаті, і її чоловік, схоже, засмутився, хоч сам їй це нарадив. Похиливши голову, він знову зітхнув, і я зрозумів, що його вже проймають сумніви, чи варто взагалі продовжувати. Тож я сказав:
— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».
А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе... поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.
І тут, перш ніж я усвідомив, що діється, перш ніж узяв якийсь виразний ритм, пан Ґарднер заспівав. Утриматися в хисткій гондолі на ногах не так легко, і я боявся, що він будь-якої миті втратить рівновагу. А проте голос у нього був якраз такий, яким мені колись запам’ятався, — м’який, майже хрипкий, і водночас вельми об’ємний, от наче проходив через якийсь невидимий мікрофон. А ще, як у всіх найкращих американських співаків, була в його голосі ота втома, ба навіть нотка вагання — мовляв, він не з тих, хто звик таким чином розкривати своє серце. Саме так роблять усі великі.
Тож ми виконали ту пісню, сповнену мандрів і прощання. Американець залишає свою кохану. Вона ніяк не йде йому з голови, доки він одне за одним, строфа за строфою, проминає міста — Фенікс, Альбукерке, Оклахому, їдучи довгою дорогою так, як моя мама могла лише мріяти. Якби ж то можна було саме так залишати все позаду — ось що, гадаю, снувалося тоді у неї в голові. Якби ж то можна було саме так переживати сум.
Ми дійшли до кінця, і пан Ґарднер сказав:
— Гаразд, а зараз одразу наступну: «Закохуюсь я надто легко».