Чоловік знай примовляв, яка чудесна країна Англія і як гарно до них усі ставляться, і гучно реготав, варто було Меґґі сказати щось бодай віддалено подібне на жарт. Утім, як я вже сказав, спершу вони видалися мені парочкою доволі занудною, тому на якийсь час я просто перемкнувся на інше. Знову я звернув на них увагу лише за кілька хвилин, коли мені впало в око, як чоловік намагається втягнути у розмову і свою дружину, а та все мовчить, не відриваючи очей від путівника, і взагалі поводиться так, наче ніякої розмови просто не чує. Тоді я почав приглядатися до них пильніше.
Обидвоє мали рівну природну засмагу, на противагу місцевим на терасі — ті найбільше скидалися в цю мить на якихось спітнілих лобстерів, — і, попри свій вік, були підтягнуті та спортивні на вигляд. Волосся чоловік мав сиве, але лискуче і ретельно доглянуте; його зачіска навіювала туманні асоціації з сімдесятими: десь так ходили тоді хлопці з «Абби». Вираз обличчя у жінки з білявим, сливе сніжно-білим волоссям був суворий; якби не дрібні зморшки навколо рота, вона видавалася б справжньою красунею, хоч і не першої, звісно, молодості. Як я вже згадував, чоловік усе намагався залучити її до розмови:
— Звісно, моя дружина від Елґара у захваті, тож побувати в домі, де він народився, було б страшенно цікаво.
Мовчання.
— Мушу зізнатися, я не фанатію від Парижа. Лондон, наприклад, мені набагато більше до вподоби, це правда. А от Соня Париж любить.
Ані пари з уст.
Щоразу, кажучи щось подібне, він обертався до своєї дружини, яка сиділа в кутку, і Меґґі хоч-не-хоч доводилося робити те саме, але та жодного разу очей від книжки так і не підвела. Чоловіка це начебто не особливо бентежило, він і далі весело собі теревенив. Потім знову розкинув руки і сказав:
— Даруйте, я, мабуть, вийду на хвилю помилуватися вашими чудовими краєвидами!
І подався надвір; спершу ми бачили його то тут, то там на терасі, а тоді він зник з очей. Дружина й далі сиділа в кутку з путівником у руках, і незабаром Меґґі підійшла до її столика й заходилася прибирати. Жінка й бровою не вела, аж доки сестра не взяла тарілку, де лежав іще крихітний шматочок булочки. Тієї миті вона захлопнула книжку і сказала — значно голосніше, ніж треба було:
— Я ще не закінчила!
Меґґі вибачилася і залишила її наодинці з тим шматочком, однак вона до нього, помітив я, так більше й не торкнулася. Проходячи повз, сестра глянула на мене, а я у відповідь знизав плечима. Ще за якусь хвилину Меґґі дуже ввічливо поцікавилася, чи не треба їй ще чогось.
— Ні, нічого більше не треба.
З її тону було зрозуміло, що найкраще зараз — дати їй спокій, але Меґґі тієї миті діяла цілком рефлективно і зі щирим зацікавленням спитала:
— Вам усе сподобалося?
Ще принаймні якихось п’ять-шість секунд відвідувачка читала далі — так, наче не почула. Потому поклала книжку й уп’ялася очима в мою сестру.
— Гаразд, — мовила вона, — якщо вже ви питаєте, я скажу. Їжа була дуже добра. Краща, ніж у багатьох забігайлівках тут навколо. Але на свої сендвічі й салат — всього-на-всього сендвічі й салат — ми чекали тридцять п’ять хвилин. Цілих тридцять п’ять хвилин.
Лише тепер я збагнув, що жінка перед нами просто кипить від гніву. Не того гніву, який спалахує зненацька і тут-таки чахне. Ні, зрозумів я, цій жінці допекло до живого вже давненько — і пекти не переставало. То був гнів, який приходить — і навіть не думає минати, залишається на одному й тому самому рівні, подібний на тупий біль у голові, який ані піку не досягає, ані виходу собі не знаходить. Меґґі, завжди спокійна й врівноважена, цих симптомів не розпізнала і думала, певно, що відвідувачка скаржиться — принаймні на свій погляд — обґрунтовано. А тому вибачилася і спробувала виправдатися:
— Бачите, коли тут стільки людей...
— Але ж у вас щодня людно, правда ж? Хіба ні? Щодня влітку за гарної погоди тут точно відбою нема від клієнтів, чи не так? То невже не можна підготуватися? Звичайнісінька для вас річ — і захоплює усіх зненацька? Ви це хочете мені сказати?
Жінка не зводила з Меґґі очей, та коли я вийшов з-за прилавка і став обіч сестри, перевела погляд на мене. Можливо, причиною став вираз мого обличчя, але я відчув, що тепер вона гнівалася ще сильніше.
Сестра обернулася, глянула на мене і заходилася легенько відштовхувати, проте я не відступав і сам уже дивився на відвідувачку простовіч, бо хотів, аби вона зрозуміла: Меґґі тут не сама. Бог його зна, до чого ми так дійшли б, але якраз тієї миті повернувся її чоловік.
— Який чудовий краєвид! Чудовий краєвид, чудовий ланч, чудова країна!
Я чекав, що йому відразу впаде в око: щось тут не так, та якщо він це й помітив, то взнаки не дав. Лиш усміхнувся до дружини і мовив — очевидно, задля нас — англійською:
— Соню, ти просто мусиш піти і глянути. Пройдися хоча б до кінця он тієї доріжки!
Та кинула щось німецькою і знову взяла до рук книжку. Він же ступив ще кілька кроків углиб приміщення і звернувся до нас:
— Ми збиралися сьогодні пополудні вже вирушити до Вельсу. Але цей ваш Молверн-Гіллз, ці пагорби такі прекрасні, що я серйозно думаю, чи не зостатися нам у цій околиці ще на три дні, до кінця відпустки. Якщо Соня не проти, я буду просто щасливий!
І він зиркнув на дружину, яка тільки стенула плечима і сказала ще щось по-німецьки; у відповідь він лиш розсміявся своїм гучним щирим сміхом.
— Усе гаразд! Вона згодна! Отже, вирішено. До Вельсу ми не їдемо, натомість будемо ще три дні валандатися тут навколо!
Він широко нам усміхнувся, і Меґґі сказала щось підохотливе у відповідь. Коли я побачив, що його дружина відкладає книжку і ладнається йти, мені полегшало. Чоловік і собі підійшов до столу, підхопив невеличкий наплічник і закинув собі на плече. Потому обернувся і мовив до Меґґі:
— Ви не могли б часом порекомендувати нам якийсь готель тут неподалік? Не надто дорогий, аби лиш зручний і затишний. І щоб там була бодай дрібка англійського духу!
Меґґі це запитання трохи заскочило, і вона гаялася з відповіддю, бурмочучи щось беззмістовне на кшталт: «А що саме вам потрібне?».
Натомість я знайшовся хутко:
— Найкращий такий заклад у нашій околиці — у пані Фрейзер. Це он там, по дорозі на Вустер. Називається «Молверн-лодж».
— «Молверн-лодж»! Якраз те, що треба!
Меґґі кинула не надто схвальний погляд у мій бік і відвернулася, вдаючи, наче прибирає зі столу, а я тим часом уже детально описував, як знайти готель Відьми Фрейзер. Тоді пара рушила до виходу; чоловік дякував і широко всміхався, жінка навіть не озирнулася.
Сестра якось втомлено зиркнула на мене і похитала головою. Я тільки засміявся і мовив:
— Та жінка і Відьма Фрейзер — обоє рябоє, ти ж не будеш заперечувати. Таку нагоду гріх проґавити.
— Тобі смішки в голові, — сказала Меґґі, протискуючись повз мене на кухню, — а мені тут жити.
— То й що? Слухай, ти більше тих німаків ніколи в житті не побачиш. А якщо Відьма Фрейзер дізнається, що ми порекомендували її готель туристам, то скаржитися навряд чи буде, хіба ні?
Меґґі лише похитала головою, та цього разу від усмішки все ж не стрималася.
У кафе відтак стало спокійніше, потім повернувся Джеф, і я піднявся до себе нагору, бо потрудився того дня начебто вже достатньо. У своїй кімнаті я звично всівся з гітарою біля вікна в еркері й на якийсь час із головою поринув у вже наполовину написану пісню, над якою тоді працював. Утім, невдовзі — як на мене, минула хіба якась хвилина — внизу знову почалася метушня: надходила година надвечірнього чаювання. Якщо почнеться справжня запарка — зазвичай так і бувало, — Меґґі неодмінно покличе мене, а це вже буде зовсім не чесно, враховуючи те, скільки всього я сьогодні зробив. Тож я вирішив, що найкраще — непомітно вислизнути з дому, податися до пагорбів і ще трохи попрацювати там.
Нікого не перестрівши, я вийшов через чорний хід, опинився просто неба — й одразу повеселішав. Спека таки діймала, особливо коли за спиною — футляр з гітарою, проте здійнявся легкий вітерець, і це додавало втіхи.