Коли ми прощалися, мені раптом страшенно закортіло сказати їм правду. Зізнатися, що я навмисне послав їх у найгірший на всю округу готель, і порадити забиратися звідти, доки не пізно. Та вони тиснули мені руку так сердечно, що я не відважився. А тоді рушили схилом пагорба вниз, і я знову зостався на своїй лавці сам.
Доки я спустився до кафе, воно вже зачинилося. Меґґі з Джефом на позір мало не валилися з ніг. Сестра сказала, що такого клопіткого дня й не пригадує, і це, схоже, навіть її тішило. Та коли ми всілися в кафе вечеряти всілякими рештками, Джеф натомість висловився на ту саму тему не вельми доброзичливо: вони тут, мовляв, гарують, трохи не надірвуться, а де ж у той час носить мене — допомогти б не завадило, га? Меґґі поцікавилася, як я провів час пополудні, і я, не згадуючи про Тіло з Сонею — надто довго було пояснювати, — сказав, що ходив на Цукрову Голову попрацювати над піснею. А коли вона спитала, як мені пішло, і я похвалився, що непогано просунувся, Джеф, не докінчивши вечері, підхопився з-за столу і роздратовано пішов геть. Меґґі вдала, наче нічого не помітила, і справді, за кілька хвилин він повернувся з бляшанкою пива в руці і, не надто, либонь, схильний до балачок, всівся читати газету. Найменше мені хотілося, щоб через мене сестра з зятем побили горщики, тож уже невдовзі я вибачився і подався нагору, щоб іще трохи попрацювати над своєю піснею.
Якщо вдень моя кімната дарувала мені чимало натхнення, то темної пори — якраз навпаки. Для початку, вікно не зашторювалося повністю, тільки прочиниш його, не в змозі витримати задухи, як одразу на вогник починали злітатися комахи з усієї околиці. У ролі вогника виступала гола лампа, що звисала з-під стелі; варто було її ввімкнути, як повсюди лягали похмурі тіні, і приміщення починало ще більше нагадувати тимчасовий прихисток для гостей, яким, властиво, й було. Того вечора я потребував світла, щоб записувати слова пісні, які вряди-годи спадали на думку. Проте дихати у кімнаті було зовсім нічим, й урешті-решт я вимкнув лампу, розсунув штори і відчинив навстіж вікно, а тоді всівся в еркері з гітарою в руках — так самісінько, як удень.
Я просидів там із годину, награючи різні версії переходу, коли почувся стук у двері й у щілину просунула голову Меґґі. Діялося все це, звісно, потемну, але внизу на терасі горіло охоронне світло, тож обличчя можна було розрізнити. Меґґі якось ніяково посміхалася, і я подумав, що зараз вона попросить мене зійти вниз і підсобити їм у якійсь справі. Сестра ввійшла, причинила за собою двері і сказала:
— Вибач, дорогенький, але Джеф нині таки стомився, напрацювався за день як кінь. А тепер каже, що хоче спокійно подивитися фільм... ти не проти?
Говорила з запитальною інтонацією, неначе й справді запитувала, і до мене лише за якусь мить дійшло, що це вона так просить мене перестати грати.
— Але ж у мене тут важлива робота, — озвався я.
— Знаю. Просто він реально дуже зморився і каже, твоя гітара не дає розслабитися.
— Йому непогано було б усвідомити, — сказав я, — що в нього — своя робота, а в мене — своя.
Сестра начебто над моїми словами замислилася, а потім глибоко зітхнула.
— Навряд чи мені варто переказувати це Джефові.
— Чому? От чому? Йому давно пора зрозуміти...
— Чому? Бо я не думаю, що йому це сподобається, ось чому. Крім того, щось я сумніваюся, що він ставить твою роботу нарівні зі своєю.
На мить мені просто відібрало мову, і я лише мовчки витріщався на Меґґі, а тоді сказав:
— Ти ж несеш казна-що, повну нісенітницю. Навіщо?
Вона лише втомлено похитала головою і промовчала.
— Я взагалі не розумію, як ти можеш таке казати, — продовжував я. — І це якраз тоді, коли в мене все пішло на лад.
— Справді, дорогенький, все пішло на лад? — сестра пильно дивилася на мене крізь присмерк. — Що ж, гаразд тоді, — мовила врешті-решт, — не хочу з тобою сперечатися. — Вона обернулася відчинити двері й уже з порога додала: — Приходь до нас, якщо захочеш.
Заціпенівши від люті, я лише пожирав очима двері, що зачинилися за нею. Знизу долинало приглушене бурмотіння телевізора, і навіть у такому стані якась відсторонена частина мозку підказувала мені, що гніватися я мав би не на Меґґі, а на Джефа, котрий буквально з дня мого приїзду тільки те й робив, що пробував під мене підкопатися. Так чи так, злився я насамперед на свою сестру. За весь час, що я прожив у її домі, вона, на відміну від Тіло з Сонею, жодного разу не попросила мене їй заграти. Невже це занадто — сподіватися чогось такого від рідної сестри, яка до того ж, наскільки пам’ятаю, була в юні роки великою фанаткою музики? А тепер, прошу дуже, відриває мене від роботи у важливий момент і городить таку-от ахінею. Щоразу, пригадуючи, як вона сказала: «Гаразд, не хочу з тобою сперечатися», — я відчував, що в мене аж кров закипає у скронях від гніву.
Я зліз із підвіконня, відклав гітару, відкинувся горілиць на свій матрац і якийсь час просто розглядав відблиски світла на стелі. Зрозуміло, мене запросили сюди під облудним приводом, їм ішлося передусім про те, щоб забезпечити собі на гарячу пору дешеву робочу силу — телепня, якому навіть платити не треба. І сестрі невтямки, що я намагаюся добитися чогось кращого, ніж той бевзь, її чоловік. Ото було б їм обом по заслузі, якби я покинув їх тут напризволяще і поїхав собі назад до Лондона. З годину чи й довше я крутив усе це в голові і так, і сяк, а тоді трохи заспокоївся і вирішив, що до ранку якось усе ж перебуду.
Зранку, зійшовши вниз, як завше, вже після сніданкової метушні, спілкуватися з ріднею я особливої охоти не мав. Приготував собі грінки й каву, взяв рештки омлета і влаштувався в кутку. Доки я снідав, мене не покидала думка про те, що нині я знову натраплю на Тіло та Соню. І хоча це означало, що, найпевніше, доведеться-таки вислухати дует на тему приваб закладу Відьми Фрейзер, я впіймав себе на тому, що сподіваюся їх зустріти. Бо ж навіть якщо в тому готелі все геть кепсько, вони зроду не запідозрять, що я порекомендував його їм на зло. Словом, викрутитися можна буде, хай там що.
Меґґі з Джефом очікували, мабуть, що я знову підсоблю в кафе під час запарки у годину ланчу, але я вирішив, що треба їх провчити, бо рахуватися з іншими таки варто. Тож після сніданку я вибіг нагору, прихопив свою гітару і вислизнув через чорний хід надвір.
Заповідалася ще одна реально спекотна днина, і доки я піднімався стрімкою стежиною до своєї лавки, піт уже стікав у мене по обличчю справжніми струмками. Хоч за сніданком Соня й Тіло не йшли мені з голови, на ту хвилю я геть-чисто про них забув, а тому, долаючи останній схил, неабияк здивувався, коли зиркнув на лавку і побачив, що там сидить на самоті Соня. Вона відразу мене помітила і помахала рукою.
Її я все ж таки трохи остерігався, особливо якщо поряд не було Тіло, тому сидіти там разом із нею особливого бажання не мав. Однак вона широко всміхнулася і посунулася, буцім звільняючи для мене місце, тож варіантів у мене залишилося небагато.
Ми привіталися, а потім якусь хвилю просто сиділи мовчки. Спершу нічого дивного в цьому начебто й не було: почасти тому, що я мусив віддихатися після підйому, а почасти через краєвид, який відкривався перед нами. Того дня хмар у небі пливло більше, ніж напередодні, пагорби огортав легкий серпанок, та якщо придивитися, то можна було розгледіти Чорні гори, що мріли ген удалині, за валлійським кордоном. Вітер віяв доволі сильний, але не дошкульний.
— А де ж Тіло? — врешті-решт поцікавився я.
— Тіло? Ох... — вона заслонила рукою очі від сонця, а тоді показала: — Онде. Бачите? Отам. Це Тіло.
У тому боці вдалечині рухалася вгору по стежці у напрямку вустерширської Сигнальної гори якась постать — у зеленій, наскільки я міг розрізнити, футболці і легкій білій кепці на голові.
— Йому закортіло прогулятися, — пояснила Соня.
— А ви не хотіли піти з ним?
— Ні. Вирішила залишитися тут.
На роздратовану відвідувачку кафе вона сьогодні аж ніяк не скидалася, проте й сердечною та приязною співрозмовницею, як учора під вечір, теж не була. Щось явно назрівало, і я, тримаючи в голові готель Відьми Фрейзер, вже готувався дати відсіч, а тим часом сказав: