Ви ж уже здогадалися, що Лінді Ґарднер по сусідству з помешканням, яке я оце описую, ніколи не жила. Не належала вона й до сусідів, які тарабанили у двері, варто було мені заграти десь поза тим моїм закапелком. Коли я назвав її своєю сусідкою, то мав на думці дещо інше; зараз поясню.
До позавчора Лінді перебувала в цьому-от шикарному готелі, в сусідньому номері, й обличчя у неї було повністю забинтоване так само, як у мене. Лінді, звісно, належить великий зручний дім неподалік, та й на допомогу собі вона когось найняла, от доктор Борис і відпустив її додому. Насправді, з суто медичного погляду, їй, мабуть, можна було перебратися туди значно раніше, але тут явно враховувалися ще й інші чинники. Наприклад, удома Лінді було б зовсім не так легко ховатися від камер і колумністів, котрі живляться розмаїтими чутками. Щобільше, я нюхом чую, що зіркова репутація доктора Бориса опирається на процедури, які навряд чи можна вважати законними на всі сто, й саме тому він і тримає своїх пацієнтів на засекреченому поверсі цього готелю, куди не має доступу ні готельна обслуга, ні інші пожильці, і дозволяє їм виходити з номерів лиш у разі крайньої потреби. Якби ви могли зазирнути під усі ці пов’язки, то за тиждень спіткали б тут більше зірок, ніж за місяць — у славному готелі для знаменитостей «Шато-Мармон» у Лос-Анджелесі.
Тож як так трапилося, що людина мого штибу опинилася тут, серед усіх цих зірок і мільйонерів, де обличчя їй змінює найвідоміше світило цієї справи у місті? Гадаю, все почалося з мого менеджера Бредлі, який і сам не те щоби був у вищій лізі за свого, та й Джорджа Клуні нагадує не більше за мене. Уперше він обмовився про це ще кілька років тому, ніби жартома, але потім, повертаючись до цієї теми, робився щораз серйозніший. Щоб не ходити околяса, суть його слів зводилася до того, що з лиця я геть незугарний. І саме це, мовляв, не дозволяє мені пробитися до вищої ліги.
— Подивися на Маркуса Лайтфута, — говорив він. — Подивися на Кріса Буґоскі. Або на Таррентіні. Є у них своє неповторне звучання, як у тебе? Ні. Є у них твоя м’якість? Твоє бачення? Володіють вони бодай наполовину твоєю технікою? Ні. Тільки-от на вигляд їм нічого не бракує, тому й усі двері для них відчинені.
— А Біллі Фоґель? — відмагався я. — Він же страшний, як чортяка, — і цілком успішний.
— Біллі страшнючий, твоя правда. Але ж він і сексуальний — такий собі паскудник, гламурна потвора. А от ти, Стіве... Ти — потвора понура, потвора-невдаха. Теж потворний, тільки не в той бік. Слухай, а тобі ніколи не спадало на думку якось це поправити, хоч трохи? Піти до хірурга, маю на увазі?
Вдома я переповів усе це Гелен: думав, вона, як і я, тільки посміється, та й по всьому. Спочатку ми й справді добряче завдяки Бредлі пореготали. Потім дружина підійшла, обняла мене і сказала, що принаймні для неї я найвродливіший хлопець у цілому світі. Затим злегка, на крок, відступила і примовкла; я спитав, що таке, вона відповіла: та ні, нічого. А відтак сказала, що ймовірно, лише ймовірно, якась рація у словах Бредлі все ж таки є. Може, мені й справді варто поміркувати про те, щоб трішечки це поправити.
— І не треба так на мене дивитися! — верескнула вона, побачивши вираз мого обличчя. — Усі так роблять! А для тебе це взагалі професійна необхідність. Хоче хтось стати шикарним водієм — іде і купує собі шикарне авто. Ти — не виняток.
Тоді, одначе, я цю ідею з голови викинув, хоч і почав мало-помалу звикати до думки, що я — «потвора-невдаха». По-перше, в мене не було на щось таке грошей. Насправді в ту хвилину, коли Гелен говорила про шикарного водія, над нами висіло дев’ять з половиною тисяч доларів боргу. Ну, це взагалі на Гелен дуже схоже. Багато що в ній мені страшенно подобалось, але ось ця здатність цілковито забувати про те, в якому стані наші фінанси, і вимріювати собі нагоди для нових чималих витрат — тут моїй дружині рівних не було.
Гроші грішми, проте й від самої думки про те, що хтось візьме і почне мене чикрижити, я був зовсім не в захваті. Для чогось такого я просто не годжуся. Якось, коли ми з Гелен тільки почали зустрічатися, вона покликала мене на пробіжку. Стояв морозний зимовий ранок; бігун з мене, як по правді, завжди був кепський, але я захопився Гелен по-справжньому і хотів справити враження. Отже, побігли ми навколо парку, і спочатку я встигав за нею навіть непогано, аж тут раптом перечепився об щось тверде, що стриміло з землі. Нога заболіла не те щоб дуже сильно, та коли я стягнув кросівку й шкарпетку і побачив, що ніготь на великому пальці заламався і задерся догори так, ніби надумав привітатися зі мною на гітлерівський манір, то відчув, як до горла підступила нудота, а потім просто зомлів. Такий я вже є. Тож самі бачите, що пластичною хірургією я не захоплювався, аж ніяк.
Поза тим поставало, цілком природно, питання принципу. Гаразд, я вже казав, що до прибічників мистецької цілісності не належу. За винагороду зіграю вам будь-яку жуйку. Це, втім, була пропозиція зовсім іншого ґатунку, і якась гордість у мене все ж іще залишалася. Щодо одного Бредлі таки мав рацію: я вдвічі талановитіший за багато кого в нашому місті. Однак обдарованість нині, схоже, великого значення не має. Тепер усе зводиться до образу, ринкової привабливості та частої появи на сторінках журналів і в телешоу, до вечірок та людей, з якими ходиш на ланч. Мене ж від усього цього аж нудило. Я — музикант, навіщо мені встрявати в усі ці забави? Чому не можна просто грати те, що любиш і вмієш, якомога краще, постійно вдосконалюватися, нехай навіть у себе в закапелку? І тоді, можливо, — от справді, чому б не припустити таку можливість? — одного чудового дня мене почують і належно оцінять справжні любителі музики.
Спершу Гелен теж начебто дивилася на цю справу моїми очима, і якийсь час ми цієї теми не зачіпали. Аж доки вона не зателефонувала з Сіетла і не заявила, що йде від мене до Кріса Прендерґаста, свого давнього, ще зі школи, знайомого, а тепер — власника успішної мережі придорожніх кафе, розкиданих по всьому штату Вашингтон. За ці роки ми з тим Прендерґастом кілька разів бачилися — якось він навіть приходив до нас на обід, — але щось таке мені й на думку не спало б ніколи. «Знаєш, звукоізоляція у тому твоєму буфеті на два боки працює», — сказав тоді Бредлі і влучив, як на мене, у самісіньку десятку.
Та мені не хочеться надто розводитися тут про Гелен і Прендерґаста; треба лише пояснити їхню роль у тому, що я опинився в такій-от ситуації. Ви, може, гадаєте, що я подався узбережжям на північ, запопав там щасливу парочку, і пластичний хірург мені знадобився після гострої чоловічої сутички з суперником. Романтична версія, але ні, все було не так.
А трапилось ось що: через кілька тижнів після того телефонного дзвінка Гелен об’явилась у нашій квартирі, щоб організувати перевезення своїх речей. Ходила кімнатами зовсім не весела: усе ж таки ми бували тут по-справжньому щасливі. От-от заплаче, думав я, але ні, не заплакала, знай складала акуратними стосами свої пожитки.
За день-два хтось їх забере, сказала вона. А трохи згодом, якраз коли я з саксофоном у руках прямував до свого закапелка, підвела очі й тихо мовила:
— Стіве, прошу тебе, не йди туди знову. Нам треба поговорити.
— Поговорити про що?
— Заради Бога, Стіве...
Що ж, я поклав саксофон назад у футляр, ми пішли на нашу кухоньку й сіли за столом одне навпроти одного. От тоді вона мені все й виклала.
Змінювати своє рішення Гелен не збиралася. Була щаслива з Прендерґастом, на якого накинула оком ще у школі. Але через те, що залишала мене, та ще й тоді, коли кар’єра моя пішла на спад, серце в неї було не на місці. Тож, гарненько все обміркувавши, вона поговорила зі своїм новим коханим, і той теж перейнявся моєю долею. А тоді сказав, очевидячки, щось на кшталт: «Надто дорогою ціною обходиться Стівові наше щастя, так не годиться». І от тепер Прендерґаст пропонував оплатити мені послуги найкращого хірурга в місті.