— Бачу, — мовила вона і за кілька секунд додала: — То, виходить, до вас ніхто не приїжджає?
— Приїжджає. От буквально сьогодні зранку заходив один музикант, ми колись із ним разом працювали.
— Правда? Це добре. Знаєте, серденько, ніяк не запам’ятаю, як ходять ті слони... Якщо побачите, що я роблю щось не так, то просто скажіть, гаразд? Обводити вас навколо пальця я не маю жодного наміру.
— Згода, — кивнув я, а тоді повів далі: — Той приятель, який до мене сьогодні приходив, розповів одну новину. Дещо дивне. Цікавий збіг.
— Так?
— Кілька років тому у Сан-Діеґо ми обидвоє знали одного хлопця, Джейка Марвелла. Може, ви й чули вже про нього. Він тепер, так би мовити, у вищій лізі. Але тоді, коли ми з ним зналися, був просто ніякий. Дурисвіт, як по правді. З тих, які блефують — і так добиваються свого. Ніколи не вмів як слід дати раду з інструментом. Та й останнім часом я його не раз чув: грати краще він не став. Але кілька разів то тут, то там скористався вдалою нагодою, і тепер вважається крутим. І це при тому, що, присягаюся, не грає ні на дрібку краще, ніж колись, ні на дрібку. А тепер новина — знаєте яка? Оцей самий хлопака, Джейк Марвелл, отримує завтра велику музичну премію — тут, у цьому готелі. Джазовий музикант року. Таке враження, знаєте, що там усі з глузду поз’їжджали. Навколо стільки справді обдарованих джазменів, а премію вирішили віддати Джейкові.
Тут я просто змусив себе замовкнути, підвів погляд від шахової дошки і коротко засміявся, а тоді вже дещо м’якше додав:
— І що ж ти зробиш?
Лінді сиділа випроставшись і не зводила з мене очей.
— Кепсько, геть кепсько. То, кажете, той хлопець нічого не вартий?
— Перепрошую, трохи мене понесло. Ну, хочуть дати Джейкові премію, то й нехай дають, чому ні?
— Але якщо він не заслуговує...
— Він заслуговує тією ж мірою, що й наступний у черзі. То просто думки вголос, можете їх в одне вухо впустити, в інше випустити.
— О, це мені дещо нагадало, — спохопилася Лінді. — Ви не забули принести свою музику?
Я показав компакт-диск, що лежав біля мене на дивані.
— Не знаю, чи вас зацікавить. Зрештою, не мусите слухати...
— Е, ні, я таки послухаю, неодмінно послухаю. Дайте-но глянути.
Я подав їй компакт.
— Це гурт, з яким я грав у Пасадені. Всілякі популярні мелодії, давній свінг, трохи босанови. Нічого особливого, просто прихопив з собою, бо ви просили.
Лінді уважно розглядала обкладинку: спочатку піднесла її до очей, потім знов опустила вниз.
— А ви тут на фото є? — вона знову піднесла коробку. — Мені ж, знаєте, трохи цікаво, який ви з себе... тобто, яким були.
— Я другий справа. У гавайській сорочці, з прасувальною дошкою в руках.
— Оцей? — вона пильно глянула на компакт, потому — на мене, а тоді сказала: — Гей, та ви ладний хлопець. — Але прозвучало це якось тихо, зовсім не переконливо. Повз моє вухо не пройшла навіть нотка явного жалю. Втім, тієї ж таки миті Лінді спам’яталася.
— Гаразд, то послухаймо!
Вона рушила до «Бенґ-енд-Олуфсен», а я сказав:
— Дев’яту доріжку. «Ти поруч». Вона для мене особлива.
— Отже, «Ти поруч».
На цій композиції я зупинився після деяких роздумів. Музиканти у тому гурті були першокласні. Поодинці кожен із нас мав амбіції значно сміливіші, але об’єдналися ми з чіткою метою виконувати якісний ходовий матеріал — те, що завжди до смаку юрбі. Наша версія «Ти поруч» — мій теноровий саксофон вів там сольну партію від початку і до кінця — не так далеко й утекла від царини Тоні Ґарднера, але я завжди щиро нею пишався. Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас. Отой другий приспів, наприклад. Або хоча б той відтинок, наприкінці переходу, де гурт іде від напівзменшеного септакорду третього ступеня до малого мажорного септакорду шостого ступеня з пониженою ноною, а сам я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль. Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося.
Тож я був упевнений, можна сказати, на всі сто, що цей запис Лінді схвалить неодмінно. Й у першу хвилину-другу вона нібито й справді ним насолоджувалася. Завантаживши компакт-диск, не сіла знов, а зосталася на ногах, як і того разу, коли вмикала мені запис свого чоловіка, і мрійливо заколихалася під неквапний ритм. Але потім її рухи перестали з тим ритмом збігатися, і вона завмерла на місці, схиливши голову так, наче намагалася зосередитися. Спершу я навіть не побачив у цьому якоїсь недоброї ознаки. І лише тоді, коли Лінді поволі підійшла назад до дивана і сіла, хоч музика звучала ще на повну, я збагнув: щось не так. Через бинти, звісно, побачити вираз її обличчя було годі, але вже те, як важко і якось штивно опустилася вона, немов манекен, на своє місце, нічого доброго не віщувало.
Коли композиція добігла кінця, я взяв пульт і вимкнув програвач. Ще якийсь час — без кінця і краю, як на мене, — Лінді не ворушилася й так і сиділа, заклякнувши у геть незручній позі. Потім підсунулася вище, неуважливо взяла з шахівниці якусь фігуру і заходилася крутити її в руках.
— Дуже гарно, — озвалася врешті-решт. — Дякую, що дали мені це послухати.
Прозвучали ці слова шаблонно, але вона начебто й не перечила, щоб так і було.
— Мабуть, це просто не зовсім ваше.
— Ні-ні, — голос у неї стишився і звучав тепер похмуро. — Гарно, дуже гарно. Дякую, що дали мені послухати. — Вона поставила фігуру назад і сказала: — Ваш хід.
Я опустив очі на шахівницю, намагаючись пригадати, на чому ми зупинилися. А за хвилю м’яко запитав:
— Може, з цією піснею у вас пов’язане щось особливе?
Лінді підвела погляд, і я відчув, як під бинтами у неї здіймається гнів. Проте озвалася вона тим-таки тихим голосом:
— З цією піснею? Нічого з нею не пов’язано. Взагалі нічого. — Раптом вона засміялася — коротким недобрим сміхом. — Ви, певне, маєте на увазі — пов’язана з ним, з Тоні? Та ні. Він її ніколи не виконував. А ви граєте дуже гарно. Справді професійно.
— Справді професійно? І що б це мало означати?
— Я про те, що... ну, так, звучало справді професійно. Я думала, це комплімент.
— Професійно? — я підхопився на ноги, пройшов через кімнату і вийняв з програвана диск.
— Чого це ви так розлютилися? — голос її далі звучав відсторонено і холодно. — Я щось не те сказала? Перепрошую. Я намагалася поводитися ввічливо.
Я підійшов назад до столика, поклав диск у коробку, але сідати не став.
— А як же наша партія? — спитала вона.
— Маю ще справи, якщо ви не проти. Треба зробити кілька дзвінків. Переглянути деякі папери.
— Ну, й чого ви так розлютилися? Не розумію.
— Та зовсім я не розлютився. Просто часу нема, оце й усе.
Лінді таки підвелася, щоб принаймні провести мене до дверей, де ми й розійшлися, холодно потиснувши одне одному руки.
Я вже казав, що після операції геть вибився зі звичного режиму сну. Того вечора мене раптом охопило відчуття втоми, тож ліг я рано, міцно проспав кілька годин, а серед ночі прокинувся — і заснути вже не зумів. Трохи покрутившись у ліжку, я став і ввімкнув телевізор. Натрапив на фільм, який бачив ще у дитинстві, тож присунув крісло, стишив звук і додивився його до кінця. Коли фільм закінчився, на екрані з’явилися два проповідники, що кричали один на одного, а публіка аж шаленіла в екстазі. Загалом почувався я непогано. Мені було затишно, весь світ був, здавалося, ген-ген далеко, за мільйони миль звідси. Тож коли ні сіло ні впало задзвонив телефон, у мене мало не вистрибнуло з грудей серце.
— Це ви, Стіве? — почувся у слухавці голос Лінді. Звучав якось дивно, і я подумки запитав себе, чи вона, бува, не випила.
— Так, я.
— Знаю, вже пізно. Але я щойно проходила повз і побачила у вас під дверима світло, то й припустила, що ви теж маєте проблеми зі сном, як і я.
— Так і є, важко дотримуватися якогось режиму.
— От власне.
— У вас усе гаразд? — запитав я.