— Певно. Все добре. Дуже добре.
Тепер я збагнув, що Лінді не п’яна, але що з нею таке, узяти втямки не міг. Вона була не те щоб надто збуджена, ні, проте й сну ані в оці не мала; крім того, щось її таки хвилювало, і вона явно збиралася мені про це розповісти.
— Ви впевнені, що все гаразд? — перепитав я.
— Так, звісно, але... Слухайте, серденько, у мене тут дещо є, одна річ, яку я хотіла б віддати вам.
— Віддати мені? І що б то могло бути?
— Я краще промовчу, це має бути несподіванка.
— Звучить цікаво. То я зайду — може, після сніданку?
— Ну, я якось так сподівалася, що ви зайдете зараз. Себто, та річ — тут, ви не спите, і я не сплю. Пізно, я знаю, але... Слухайте, Стіве, щодо того, що трапилося раніше, коли ви в мене були... Я таки маю вам пояснити.
— Дурниця, викиньте з голови. Нічого страшного.
— Ви на мене розлютилися, бо подумали, ніби мені не подобається, як ви граєте. Але це не так. Насправді все було якраз навпаки, точнісінько навпаки. Що ви мені поставили — вашу версію «Ти поруч»? Так-от, вона мені відтоді з голови не виходить. Тобто, я хотіла сказати, не з голови — з серця. З серця мені ніяк не йде та ваша пісня.
Що сказати, я не знав, і, перш ніж щось надумав, Лінді заговорила знову.
— То як, зайдете? От просто зараз? І тоді я поясню все, як належиться. А найважливіше... Ні-ні, мовчу, це ж має бути несподіванка. Приходьте і самі побачите. І прихопіть ще раз той ваш компакт. Домовилися?
Лінді взяла у мене з рук диск, щойно відчинила двері, — так, ніби перед нею стояв якийсь хлопець-кур’єр, — але відразу потому вхопила мене за зап’ястя й затягнула досередини. Була в тому самому гламурному халаті, що й раніше, але вигляд мала тепер уже не такий бездоганний: одна пола халата звисала нижче за іншу, а до бинтів біля коміра пристав збитий ковтун сірого пуху.
— Як на мене, ви тільки-но повернулися зі своєї нічної прогулянки, — озвався я.
— Я така рада, що ви не спите. Навіть не знаю, як би я дочекалася до ранку. А тепер слухайте: як я вже казала, у мене для вас несподіванка. Сподіваюся, вам сподобається... неодмінно сподобається. Та спершу влаштовуйтеся зручніше. Ми послухаємо вашу пісню ще раз. Ану, дайте-но гляну, котра то була доріжка?
Я вже звично сів на дивані й дивився, як вона метушиться біля аудіосистеми. Світло в кімнаті було приглушене, повітря приємно холодило. І тут з колонок полилася «Ти поруч» — мало не на повну гучність.
— Ми потривожимо сусідів, вам не здається? — спитав я.
— Та ну їх до дідька! Ми платимо цілком достатньо, це не наші проблеми. А тепер тс-с-с... слухайте, слухайте!
Лінді почала погойдуватися під музику, як раніше, от лише цього разу після першого-другого куплету не спинилася. Навпаки, вона, схоже, поринала в музику дедалі глибше і руки тримала так, ніби обнімала уявного партнера по танцю. Коли пісня закінчилася, Лінді вимкнула програвач і завмерла в дальньому кінці кімнати, тихо й непорушно, спиною до мене. Стояла так і стояла, аж нарешті обернулася і підійшла до мого дивана.
— Не знаю, що сказати, — мовила вона. — Це просто надзвичайно. Ви — чудовий, чудовий музикант. Просто геній.
— Що ж, дякую.
— Я знала це ще тоді, першого разу. Правда. Тому й так відреагувала. Вдала, наче мені не подобається, задерла носа... — Вона сіла навпроти мене і зітхнула. — Тоні колись постійно мене за це картав, бо я завжди так поводилася, нічого не можу з собою зробити. Натрапляю ото, знаєте, на справді талановиту людину, на когось, хто дійсно має дар Божий, — і все, нічого не вдію, поводжуся так, як повелася була з вами. Навіть не знаю, що це таке. Мабуть, заздрість. Подібно, як іноді буває між жінками: доки всі навколо такі собі, нічого особливого, доти все тихо-мирно, та варто об’явитися серед них якійсь красуні — і решта починає її ненавидіти, вони вже очі готові їй видряпати. От щось схоже відбувається й зі мною, коли я зустрічаю когось такого, як ви. Надто, якщо це стається несподівано — як-от сьогодні — і застає мене зненацька. Тобто ось ви тут — просто ще одна людина з публіки, думаю я собі, аж раптом — е ні, це ж... ну, хтось зовсім інший. Розумієте, про що я? Просто мені хочеться бодай якось пояснити, чому я так негарно з вами повелася. Ви мали повне право на мене гніватися.
На якийсь час між нами зависло мовчання — лунка тиша глухої ночі.
— Дякую, — озвався я врешті-решт. — Мені дуже приємно чути від вас такі слова.
Лінді зненацька підхопилася на ноги.
— А зараз — сюрприз! Чекайте тут, не рухайтеся.
Вона вийшла в суміжну кімнату, де, судячи зі звуків, що долинали до мене, відчинила й зачинила кілька шухляд. Коли ж знову з’явилася у дверях, то обома руками тримала щось перед собою; втім, що саме то було, я не бачив, бо зверху лежала шовкова хустинка.
Дійшовши до середини кімнати, Лінді спинилася.
— Стіве, вийдіть сюди і прийміть це. Треба влаштувати бодай якусь церемонію.
Я не знав, що й подумати, але підвівся. Коли ж підійшов до Лінді, та зняла хустинку і простягнула мені якусь лискучу латунну штукенцію.
— Ви цілковито на неї заслуговуєте. Тож вона — ваша. Джазовий музикант року. А може, й усіх часів. Вітаю.
Вона вклала ту річ мені до рук і через пов’язку легенько поцілувала в щоку.
— Ну, то дякую. Це таки несподіванка... до того ж і на вигляд гарна. І що ж це таке? Алігатор?
— Алігатор? Та ну! Це пара милих херувимчиків, які цілуються.
— А, так, тепер і сам бачу. Що ж, дякую, Лінді. Навіть не знаю, що сказати. Вони справді дуже гарні.
— Алігатор!
— Даруйте. Просто ось цей хлопака так витягнув на всю довжину ногу, що мені здалося... але тепер я вже бачу. Направду гарно.
— Ну, то вона ваша. Ви на неї заслуговуєте.
— Лінді, я зворушений, чесно. А що пише ось тут внизу? Я не маю окулярів.
— «Джазовий музикант року», що ж іще там може писати?
— Так і пише?
— Певне, так і пише.
Зі статуеткою в руках я повернувся до дивана, сів і трохи подумав, а тоді сказав:
— Лінді... ця-от штукенція, яку ви мені дали... Не могли ж ви просто випадково натрапити на неї під час однієї з тих своїх опівнічних прогулянок?
— Чому ні? Могла, звісно.
— Бачу... Але ж це не справжня відзнака, правда? Не те брязкальце, яке мають вручити Джейкові?
Лінді відповіла не одразу, вона просто мовчки, тихо-тихенько стояла, а потім озвалася:
— Справжня, певно, що справжня. Який сенс вручати вам якийсь старий непотріб? Мала скоїтися несправедливість, але ось тепер справедливість таки взяла гору. Тільки це й має тут значення. Саме так, серденько, і не інак. Ви ж самі розумієте, що заслуговуєте на цю нагороду найбільше.
— Мені, звичайно, дуже приємно, що ви дивитеся на цю ситуацію так, але це ж... щось дуже схоже на крадіжку.
— Крадіжку? Хіба ж ви самі не казали, що той хлопець нічого не вартий? Що він, по суті, фальшивка? А ви — геній. То хто у кого тут краде?
— Лінді, а де саме ви натрапили на цю річ?
Вона знизала плечима.
— Та так, в одному з тих місць, куди я ходжу. В одному офісі, можна сказати.
— Сьогодні ввечері? Сьогодні ввечері ви це взяли?
— Звісно ж, сьогодні ввечері. Вчора ввечері я про цю вашу відзнаку взагалі ще не знала.
— Звісно, що так. То це було, кажете, якусь годину тому?
— Годину. Може, дві. Хто його зна? Я трохи собі походила. Зайшла на хвильку до свого президентського номера.
— Господи Ісусе...
— Слухайте, та яке кому діло? Чого ви так розхвилювалися? Ну, втратили вони цю — добудуть собі іншу. Може, в них десь там ціла шафа таким добром напакована. Я вручила вам те, на що ви заслуговуєте. Ви ж не відмовитеся, правда, Стіве?
— Лінді, я не відмовляюсь. Почуття, честь — все це я приймаю і безмежно з цього приводу щасливий. Але справжня відзнака — це все-таки трохи інше. Її треба повернути. Поставити назад точнісінько на те місце, звідки ви її взяли.
— Та хай ідуть до біса! Яке кому діло?!
— Лінді, ви просто не подумали як слід. Що ви будете робити, коли все це вийде на чисту воду? Ви хоч уявляєте, який галас здійме преса? Які підуть чутки, який розгориться скандал? Що скаже на все це ваша публіка? Ходімо. Ми підемо туди вже, негайно, доки не почали прокидатися люди. Покажете мені, де саме ви знайшли цю штуку.