Раптом Лінді видалася мені дитиною, яку щойно добряче висварили. Вона зітхнула і мовила:
— Мабуть, серденько, ви таки маєте рацію.
Коли ми домовилися повернути відзнаку, Лінді нараз оволодів дух власниці, й увесь час, доки ми квапливо пробиралися переходами велетенського, вповитого сном готелю, вона міцно притискала статуетку до грудей. Вела мене прихованими від стороннього ока сходами та коридорами, повз сауни та торгові автомати. Ніде не було ні душі, ми нікого ані не чули, ані не бачили. Врешті-решт Лінді шепнула: «Це було тут», — і, прочинивши важкі двері, ми протиснулися в якесь темне приміщення.
Пересвідчившись, що нікого, крім нас, там начебто немає, я ввімкнув ліхтарик, який прихопив у номері Лінді, і посвітив навкруги. Ми опинилися в бальній залі, та якби нам нараз закортіло потанцювати, то навряд чи щось вийшло б: усе довкола було заставлене столиками, на яких біліли полотняні скатертини, та стільцями. З-під стелі посередині звисала люстра вигадливої форми. У дальньому кінці спорудили підвищення, достатньо, мабуть, просторе для того, щоб улаштувати там неабияке шоу, хоча тепер воно й ховалося за завісою. Посеред зали хтось залишив складану драбину, під стіною стояв вертикальний порохотяг.
— Тут буде якась вечірка, — озвалася Лінді. — Осіб на чотириста, а чи й на п’ятсот?
Я пішов углиб зали, нишпорячи променем ліхтарика навколо.
— Так, мабуть, тут усе й відбуватиметься. Вручатимуть Джейкові ту відзнаку.
— Звісно ж. Там, де я знайшла це, — вона піднесла вгору статуетку, — були й інші. «Найкращий дебютант». «Ритм-енд-блюз — альбом року». Всяке таке. Заповідається велика подія.
Тепер, коли очі у мене призвичаїлися до напівмороку, я навіть у слабкому світлі ліхтарика міг роздивитися ту залу краще. І, стоячи перед сценою, на мить уявив собі, який вигляд матиме вона вже за кілька годин. Уявив усіх екстравагантно вдягнених гостей, представників компаній звукозапису, відомих промоутерів, розмаїтих зірок шоу-бізнесу, які знай сміються і нахвалюють одне одного; улесливо щирі оплески щоразу, коли ведучий оголошує спонсорів; ще гучніші оплески, цього разу з усілякими зойками та вересками, коли на сцену один по одному піднімаються, щоб отримати свої відзнаки, переможці. Уявив на тій сцені й Джейка Марвелла: ось він тримає свою нагороду, з тією ж самовдоволеною посмішкою, яка завжди була в нього на вустах у Сан-Діеґо, коли закінчувалося його соло, а слухачі починали аплодувати.
— А може, ми все ж таки помиляємось, — мовив я. — Може, таки не треба цю штукенцію повертати. Може, краще просто викинути її до смітника. Разом із рештою нагород, які ви знайшли.
— Та ну? — сторопіла Лінді. — Ви справді хочете так зробити, серденько?
Я зітхнув.
— Навряд. Але... ото було б задоволення, хіба ні? Всі ці відзнаки — у смітнику. Готовий закластися, що кожен із цих переможців — насправді фальшивка. Що з них усіх скопом таланту не нашкребеш навіть на те, щоб наповнити булочку для гот-доґа.
Я чекав, що Лінді відповість, але вона мовчала. Коли ж трохи згодом заговорила, в її голосі зазвучали якісь нові, дещо жорсткіші нотки.
— Звідки ви знаєте, що там узагалі немає талантів? Звідки знаєте, що взагалі ніхто з них не заслуговує на відзнаку?
— Звідки я знаю? — в мені раптом хвилею піднялося роздратування. — Звідки я знаю? Нумо, поміркуймо разом. Маємо журі, яке вважає Джейка Марвелла найвизначнішим джазовим музикантом року. Цікаво, кого ж іще воно вирішить відзначити?
— Але що вам про цих людей відомо? Та навіть про того Джейка. А раптом він справді добряче попрацював, щоб опинитися там, де опинився, — звідки вам знати?
— Що-що? Ви записалися у фанати Джейка Марвелла?
— Я просто висловлюю свою думку.
— Вашу думку? Отже, це — ваша думка? Зрештою, а чому тут дивуватися? Просто мені на якусь мить вилетіло з голови, хто ви така.
— От дідько, а це ще що має означати? Як ви смієте так зі мною розмовляти?
Я збагнув, що перехопив через край, і квапливо сказав:
— Гаразд, тут я трохи пустився берега, вибачте. Ходімо, тепер треба знайти той офіс.
Лінді не озивалася. Я обернувся, але густа сутінь у залі не давала змоги збагнути, що в неї на думці.
— Де той офіс, Лінді? Нам справді треба його знайти.
Врешті вона показала статуеткою кудись углиб зали і рушила повз столики, й далі не мовлячи ні слова. Ми підійшли до якихось дверей; я приклав до них вухо, кілька секунд почекав, але не почув нічого й обережно їх прочинив.
Ми опинилися у довгому й вузькому приміщенні, розташованому, схоже, паралельно до бальної зали. Звідкилясь лилося тьмяне світло, тож розрізнити бодай обриси навколо можна було й без ліхтарика. Це явно не був офіс, який ми шукали, радше щось на зразок великої кухонної підсобки абощо. Повздовж стін тяглися робочі столи, а прохід між ними був досить широкий, щоб персонал міг спокійно, без тисняви поратися біля наїдків безпосередньо перед тим, як нести їх до зали.
Утім, Лінді, таке враження, це місце впізнала і цілеспрямовано покрокувала вперед проходом. На півдорозі вона раптом спинилася перевірити вміст однієї з таць, що стояли на столах обабіч.
— О, печиво! — вона, здавалося, знову повністю володіла собою. — Але все запаковане у целофан, шкода. Вмираю від голоду! Ану, подивимось, що це в них тут...
Лінді ступила ще кілька кроків і підняла велику куполоподібну накривку.
— Дивіться, серденько, на вигляд дуже непогано...
Вона схилилася над відгодованою смаженою індичкою і, замість покласти накривку на місце, обережно опустила її на стіл збоку.
— Як гадаєте, вони нічого не матимуть проти, якщо я потягну собі одну ніжку?
— Ще й як матимуть. Але кого це обходить?
— Вона така нівроку. Поділитися з вами?
— Звісно, чому ні?
— Добре, зараз усе буде.
Лінді потягнулася була до індички, та нараз випросталася й обернулася до мене.
— То що ж це все-таки мало тоді означати?
— Що саме?
— Ваші слова. Що дивуватися тут, мовляв, нічому. Коли я висловила свою думку. Що ви хотіли цим сказати?
— Послухайте, я перепрошую. Я не хотів вас образити. То були просто думки вголос, не більше.
— Думки вголос? Гаразд, чому б у такому разі не подумати вголос іще трохи? Отже, я припускаю, що дехто з переможців, можливо, й справді заслуговує на свою нагороду. Чому це викликає у вас таку бурхливу реакцію?
— Дивіться, я кажу лише, що такі відзнаки отримують не ті люди. Оце й усе. Але ви, схоже, знаєте краще і вважаєте, що це не так...
— А може, хтось із них працював як проклятий, щоб цього досягнути? Може, вони теж заслуговують на якесь визнання? Знаєте, в чому проблема з людьми вашого штибу? Тільки тому, що Бог наділив вас особливим даром, ви вважаєте, що маєте право на все. Що ви кращі за нас усіх, що кожного-кожнісінького разу просто мусите бути в перших рядах. І не розумієте, що силі-силенній людей пощастило менше, і вони, щоб вибороти собі місце під сонцем, мусять дуже важко працювати...
— А я що ж, по-вашому, не працюю? Сиджу, думаєте, цілий день і баглаї б’ю? Таж я гарую до сьомого поту, мало не падаю, щоб зробити щось справді вартісне, щось достоту прекрасне! А визнання кому дістається? Джейкові Марвеллу і таким, як ви!
— Та як ви смієте, якого чорта? Я до цього всього яким боком? Я тут відзнаку отримую? Я хоч раз, хоч один-единий раз отримала якусь бісову нагороду? Я хоч у школі мала бодай якусь паршиву грамоту за танці, співи чи ще якусь мару? Ні! Ні чорта! Мусила стояти збоку і дивитися, як ви всі, покидьки такі, піднімаєтеся на сцену, отримуєте свої нагороди, батьки плескають у долоні...
— Хоч якусь нагороду?! Хоч якусь?! Та подивіться на себе! Хто тут відомий на весь світ? У кого шикарні будинки?..
Цієї миті хтось клацнув вимикачем, і ми закліпали одне на одного, геть засліплені різким, яскравим світлом. Тими самими дверима, що й ми, до підсобки ввійшло двоє чоловіків, які й наближалися тепер до нас. Ширини проходу якраз вистачало, щоб вони могли крокувати пліч-о-пліч. Один, кремезний чорношкірий чолов’яга у формі охоронця готелю, тримав у руці рацію, яку я спершу прийняв за пістолет. Поруч ішов невисокий білий чоловік із гладко зачесаним лискучим чорним волоссям, одягнений у світло-блакитний костюм.