Я шепнув Лінді вимкнути ліхтарик, і навколо запала темрява. «Забираймося звідси», — мугикнула вона мені на вухо й навшпиньки шаснула до виходу. Я ще раз спробував витягнути з індички статуетку, але тепер уже боявся зайвий раз чимось зашарудіти, а поза тим, ніяк не міг за неї вхопитися.
Голос усе наближався, аж нарешті спинився, таке враження, просто переді мною.
— ...це не моя проблема, Ларрі. Логотип має бути на картках з меню, і як ти це зробиш, мене не цікавить. То твоя справа. От-от, правильно, дій, переконуй, мене це не обходить. Сюди маєш привезти вже тепер, зранку, найпізніше о дев’ятій тридцять. Усе має бути тут. Столики на вигляд нормальні, їх ціла купа, повір мені. Добре, я перевірю. Добре, добре. Так. Уже йду перевірити.
Останні слова долинули вже збоку: голос пересувався залою. Чоловік з мобільним, напевно, клацнув десь на стіні вимикачем, бо прямо наді мною спалахнуло раптом яскраве світло, а ще щось слабко задзижчало, от ніби ввімкнувся кондиціонер. Утім, наступної ж секунди стало зрозуміло, що кондиціонер тут ні до чого: то переді мною розсувалася завіса.
Двічі за всю мою кар’єру зі мною бувало таке: ось я вже на сцені, мені зараз грати соло — і тут ураз мене мало з ніг не збиває усвідомлення, що я ані гадки не маю, з чого почати, яку взяти тональність, у якій послідовності йдуть акорди. Й обидва рази я просто ціпенів там і заклякав на місці, нерухомий, наче зупинений кадр із фільму, аж доки на порятунок приходив хтось із партнерів. За понад двадцять років професійних виступів таке траплялося лише двічі. Хай там як, на промінь світла, який ударив на мене згори, і на завісу, що зненацька посунулася вбік, я зреагував точнісінько так само: закляк, не в змозі ворухнути й пальцем. А ще мене пройняло відчуття якоїсь химерної відстороненості і такого собі не надто й сильного зацікавлення: мовляв, і що ж я побачу, коли завіса розсунеться остаточно?
Побачив я бальну залу і, перебуваючи тепер на сцені, мав нагоду краще оцінити з висоти розташування столиків: їх поставили двома паралельними рядами до самого кінця. Через яскраве світло над головою решта зали опинилася начеб у затінку, та все одно люстру і вигадливо оформлену стелю можна було розрізнити.
Виявилося, що чоловік з мобільним — то лисий товстун у світлому костюмі й сорочці з відкритим коміром. Клацнувши вимикачем, він, очевидно, відразу відійшов від стіни і стояв тепер більш-менш на одному рівні зі мною. Телефон притиснув до вуха і, судячи з виразу обличчя, слухав свого співрозмовника надзвичайно уважно. Проте вже наступної миті я в цьому засумнівався, бо погляд його був прикутий до мене. Товстун у костюмі мовчки дивився на мене, я — на нього, і ми, таке враження, не зводили б очей один з одного ще хтозна-скільки, якби він — очевидно, хтось на тому кінці причин мовчання не розумів — не сказав у свій мобільний:
— Усе гаразд, усе гаразд. Тут якийсь чоловік, — він змовк, але за кілька секунд озвався знову: — Я був подумав, що це щось інше, але ні, це таки чоловік. У халаті, з перебинтованою головою. Оце й усе, тепер я бачу. А на руці в нього якесь курча чи щось таке.
Випроставшись, я інстинктивно шарпнув руками, немовби хотів простягнути їх уперед. Та оскільки моя права рука по зап’ястя застрягла в індичці, через цей рух і посудина, і накривка з гуркотом полетіли на підлогу. У будь-якому разі, ховатися і таїтися сенсу більше не було, тож я заходився вже без усякого стриму вивільняти руку зі статуеткою. Чоловік тим часом далі говорив у телефон:
— Ні, точнісінько, як я кажу. А тепер він те курча з руки струшує. О, і щось з нього витягає! Агов, друже, що це? Алігатор?
Ці останні слова товстун адресував мені з достоту чарівною недбалістю. Але статуетка була вже в мене в руках, індичка глухо гупнула на землю. Бігцем зникаючи у темряві, що чорніла позаду, я почув іще, як той чоловік сказав своєму приятелю:
— От дідько, а я звідки знаю? Може, якесь магічне шоу.
Як ми повернулися до себе на поверх, я не пам’ятаю. Намагаючись зійти зі сцени, я знову заблукав серед завіс, аж тут де не взялася Лінді, схопила мене за руку і потягла за собою. Далі ми мчали готелем, геть уже не переймаючись тим, щоб не шуміти чи не потрапити комусь на очі. Десь по дорозі, під якимись дверима, я й залишив статуетку — на таці з-під замовленої в номер їжі, біля решток чиєїсь вечері.
Опинившись в номері Лінді, ми просто-таки звалилися на диван і розреготалися. Реготали й реготали, аж доки у повній знемозі вже мало не падали одне на одного. Потім Лінді підвелася, підійшла до вікна і підняла жалюзі. Надворі було вже світло, хоч ранок і видався похмурий. Лінді пішла до мінібару змішати напої — «найсексуальніший у світі безалкогольний коктейль» — і подала мені склянку. Зараз сяде поруч і сама, подумав я, але вона, потягуючи свій коктейль, спроквола подалася назад до вікна і за якусь хвилю спитала:
— А вам не терпиться, Стіве? Чекаєте, коли нарешті знімуть бинти?
— Мабуть, так.
— Ще минулого тижня я не надто про це й замислювалася. Здавалося, це ще так довго... А тепер уже зовсім скоро.
— Ваша правда, — кивнув я. — Мені теж зовсім уже не довго. — А потім тихо додав: — Ісусе любий...
Лінді ковтнула зі своєї склянки і визирнула у вікно.
— Агов, серденько, — почув я, — що це з вами?
— Все гаразд. Просто треба трохи поспати, оце й усе.
Кілька секунд вона не зводила з мене очей і врешті мовила:
— Кажу вам, Стіве, все буде добре. Борис — найкращий. Самі побачите.
— Еге ж.
— Та що з вами таке? Слухайте, для мене це вже втрете. Вдруге у Бориса. Все буде гаразд. І вигляд у вас буде чудовий, просто чудовий. А ваша кар’єра піде вгору, мов ракета.
— Може, й так...
— Ніяких «може»! Різниця буде разюча, повірте мені. Ви з’явитеся в журналах, на телебаченні...
Я промовчав.
— Ну ж бо! — вона ступила кілька кроків до мене. — Веселіше! Ви ж більше на мене не гніваєтесь, правда? Там унизу ми були чудовою командою, хіба ні? І ще щось вам скажу. Відтепер я збираюся бути у вашій команді на постійній основі. Ви, чорт забирай, — геній, і я маю намір посприяти, щоб у вас усе склалося добре.
— Це не спрацює, Лінді, — похитав головою я. — Не спрацює.
— Спрацює, о, ще й як спрацює. Я поговорю з людьми. З людьми, які можуть зробити вам багато добра.
Я далі хитав головою.
— Дуже мило з вашого боку, але пуття з цього не буде. Це не спрацює. Та й не могло спрацювати. Не треба було мені слухати Бредлі.
— Та ну. Я, може, вже й не дружина Тоні, але друзів у мене в цьому місті таки чимало.
— Звісно, Лінді, я знаю. Але не в тому річ. Розумієте, це Бредлі, мій менеджер, намовив мене погодитися на операцію. Я повівся як ідіот, послухав його, але іншого виходу не бачив. Зайшов був у глухий кут, і тут він зі своєю теорією: мовляв, увесь цей план придумала Гелен, моя дружина. Каже, насправді вона від мене не пішла, ні, просто це — частина того її плану. Все це — задля мене, щоб дати мені змогу зробити цю операцію. І коли бинти знімуть, вона повернеться й усе знову буде гаразд. Ось таке торочив мені Бредлі. Навіть тоді, слухаючи його, я розумів, що все це яйця виїденого не варте, але куди ж було дітися? Як не крути, це принаймні давало якусь надію. І Бредлі цим скористався, скористався сповна, він такий, знаєте... гидотний тип. Думає тільки про бізнес. І про вищу лігу. Яке йому діло до того, повернеться Гелен до мене чи не повернеться?
Я нарешті спинився. Лінді довго не озивалася, а потім сказала:
— Послухайте, серденько... Сподіваюся, ваша дружина таки повернеться. Дуже на це сподіваюся. Але навіть якщо цього не трапиться, що ж... перед вами щойно почала розкриватися якась перспектива. Ваша Гелен, цілком можливо, — чудова людина, але життя насправді таке безкрає, що зводити його до любові до когось не годиться. Вам, Стіве, треба з усього цього вибиратися. Такі, як ви, до звичайної публіки не належать. Подивіться на мене. Коли бинти знімуть, я справді виглядатиму, як двадцять років тому? Не знаю. Та й від заміжжя я давно вже не відпочивала. Та все одно я вийду — і зроблю спробу, — вона підійшла і тицьнула мене рукою в плече. — Ви просто втомилися. От поспите трохи — й усе постане у зовсім іншому світлі. Послухайте мене. Борис і справді найкращий. Завдяки йому в нас обидвох усе владнається. Самі побачите.