Тібор трохи розгубився й, опустивши смичок, уже збирався чесно викласти все, як є, коли вона підняла руку і мовила:
— Є одна річ, яку нам конче треба обговорити. Ви щоразу намагаєтесь цієї розмови уникнути, але в цьому немає сенсу. Я хочу про це поговорити й цілий минулий тиждень хотіла.
— Справді? — він здивовано підвів на неї очі.
— Авжеж, — відповіла вона і пересунула свій стілець так, що вперше сиділа тепер обличчям до нього. — Тіборе, я ніколи не мала наміру вас обманювати. Останні кілька тижнів були далеко не найлегші, а ви стали для мене справжнім другом. Мені було б страшенно неприємно, якби ви подумали, начебто я хотіла розіграти перед вами якусь дешеву комедію. Ні, прошу, цього разу спинити мене навіть не намагайтесь. Я, власне, веду ось до чого... Якби ви от зараз дали мені цю віолончель і попросили зіграти, я мусила б сказати: «Ні, я не можу». Не тому, що цей інструмент не надто для мене хороший, нічого подібного. Та якщо ви думаєте, що я якась шарлатанка, що вдаю з себе ту, ким насправді не є, то ви помиляєтесь. Подивіться на все, чого ми з вами досягнули. Хіба цього не достатньо, аби довести, що я ніяка не шарлатанка? Так, я сказала вам, що я — віртуоз. Гаразд, спробую пояснити, що саме я мала на думці. Я просто хотіла сказати, що від народження була наділена одним дуже особливим даром — як, зрештою, і ви. У нас із вами є дещо, чого більшість інших віолончелістів не матиме ніколи, хоч як старанно вони працюватимуть над собою. Я зуміла розпізнати у вас цей дар тієї миті, коли вперше почула вас у церкві. Ви, напевне, теж певною мірою розпізнали його в мені. Тому й вирішили прийти сюди до мене в готель тоді, того першого разу.
Тіборе, таких, як ми, — зовсім не багато, тим-то ми й пізнаємо одне одного. Те, що я ще не навчилася грати на віолончелі, насправді нічого не змінює. Ви мусите зрозуміти: я таки віртуоз. Але віртуоз, якого ще треба розкрити. Та й ви теж розкриті ще не цілком, і власне цим я кілька останніх тижнів і займалася. Намагалася допомогти вам скинути з себе зайві шари. Але я ніколи не пробувала вас обманювати. У дев’яноста дев’яти відсотків віолончелістів під тими шарами немає нічого, розкривати там нічого. Тож такі люди, як ми з вами, мають допомагати одне одному. І коли ми випадково стрічаємось десь на залюдненій площі чи де завгодно, нам не можна просто взяти і розійтися... адже нас так мало.
Тібор помітив у неї на очах сльози, але голос її не змінився й далі звучав рівно. Врешті вона змовкла і знову від нього відвернулася.
— Отже, ви, панно Елоїзо, вважаєте себе дуже особливою віолончелісткою, — озвався за якусь мить він. — Віртуозом. А ми, тобто всі решта, маємо набратися відваги і розкривати себе, як ви кажете, жодного поняття при цьому не маючи, що знайдемо там, усередині. Натомість ви сама про те, щоб розкритися, не дбаєте. Не робите абсолютно нічого. І водночас так упевнено називаєте себе віртуозом...
— Не гнівайтесь на мене, прошу. Знаю, все це скидається на легке божевілля. А проте це — чиста правда, хай там що. Дар у мені моя мати розпізнала, коли я була ще зовсім крихітна. Бодай за це я їй таки вдячна. Але вчителі, яких вона для мене знаходила, коли мені було чотири, сім чи одинадцять, були просто ніякі. Мама про це не знала, але ж я бачила. Навіть маленькою дівчинкою я відчувала це інтуїтивно. І розуміла, що мушу захищати свій дар від людей, які хоч і мають добрі наміри, але можуть цілковито його знищити. Тож я просто відмовилася підпускати їх до себе. Вам треба зробити так само, Тіборе. Ваш дар просто безцінний.
— Даруйте, — перервав її Тібор уже дещо м’якшим тоном, — ви кажете, що в дитинстві грали на віолончелі. А нині...
— Я не торкалася до інструмента з одинадцяти років. Від того дня, коли пояснила мамі, що не можу більше займатися з паном Ротом. І вона зрозуміла. І погодилася, що набагато краще просто скласти руки і зачекати. Не зашкодити моєму дару — ось що було критично важливо. Може, мій час ще настане. Іноді я навіть думаю, що відмовилася від занять надто пізно. Тепер мені сорок один. Та принаймні я не погубила дар, яким була наділена від народження. Які тільки вчителі не траплялися мені за ці роки, й усі обіцяли допомогти, але ж я бачила їх наскрізь. Іноді, Тіборе, розрізнити дуже непросто — навіть нам. Ті вчителі, вони такі... професійні, так гарно говорять, що слухаєш — і спершу ловишся на гачок. Думаєш собі: так, ось нарешті той, хто мені допоможе, ось один із нас. А потім розумієш: та яке там, нічого подібного. От саме тоді й треба зібрати волю в кулак і відмовитися. Запам’ятайте, Тіборе, завжди краще зачекати. Часом мені кепсько на душі через те, що я не розкрила ще свого дару. Проте й шкоди йому не завдала, а це головне.
Зрештою Тібор таки зіграв їй пару п’єс, які підготував на той день, але звичний робочий настрій до них так і не повернувся, і те заняття закінчилося рано. На площі вони випили кави, перекинулися словом-другим, і тоді Тібор повідомив Елоїзі, що збирається на кілька днів поїхати з міста. Йому, мовляв, завжди хотілося помандрувати трохи околицями, от він і організував собі невеличкі канікули.
— Це піде вам на користь, — тихо сказала вона. — Але не затримуйтеся надто довго, нам є ще над чим працювати.
Він запевнив, що повернеться щонайбільше за тиждень. Та коли вони прощалися, видно було, що вона трохи занепокоєна.
Щодо свого від’їзду Тібор був не зовсім відвертий: насправді він ще нічого не організував. Однак, попрощавшись з Елоїзою, подався додому, зробив кілька телефонних дзвінків і замовив собі місце у молодіжному гостелі в горах поблизу умбрійського кордону. Увечері ж прийшов до нас у кафе, розповів про майбутню мандрівку — ми засипали його суперечливими порадами щодо того, куди поїхати і що подивитися, — а заодно й доволі знічено попросив Джанкарло переказати панові Кауфманну, що згоден на роботу, яку той пропонує.
— А що робити? — розвів він руками. — Коли я приїду назад, у кишені в мене вже точно вітер гулятиме.
За містом Тібор збавив час доволі приємно. Надто про це не розводився, розповів лише, що потоваришував з німецькими туристами, які влаштували собі піший похід тими околицями, і витратив у розкиданих на гірських схилах тратторіях грошей значно більше, ніж міг собі дозволити. Повернувся за тиждень, помітно відпочилий на вигляд, проте й стривожений, бо хвилювався, чи Елоїза МакКормак не поїхала, бува, з міста, доки його не було.
На ту пору юрби туристів почали вже рідшати, а в кафе офіціанти виносили надвір і ставили між столиками обігрівачі. Пополудні в день свого приїзду, у звичний час, Тібор узяв свою віолончель і знову подався до готелю «Ексельсіор», де з радістю переконався, що Елоїза не лише на нього чекала, але й явно за ним сумувала.
Американка палко його привітала; хтось інший на її місці вже кинувся б гостя частувати, вона ж підштовхнула хлопця до звичного стільця посеред кімнати й сама взялася нетерпляче виймати з футляра віолончель, примовляючи: «Зіграйте для мене, ну ж бо! Просто зіграйте!».
Час вони провели разом просто чудово. Спершу Тібор трохи хвилювався, як то воно буде після її «зізнання» напередодні його поїздки, але вся напруга мовби просто випарувалася, й атмосфера між ними запанувала ще краща, ніж раніше. Навіть тоді, коли він закінчив грати, а вона заплющила очі й заходилася гостро і багатослівно критикувати його виконання, йому не було образливо, хотілося лише зрозуміти її претензії якомога повніше. Два подальші дні обстановка залишалась такою ж невимушеною, інколи й жартівливою; Тібор не мав сумнівів, що ще ніколи в житті не грав краще.
Про ту розмову перед його поїздкою вони не згадували, та й про канікули за містом Елоїза не розпитувала. Говорили винятково про музику.
На четвертий день після повернення Тібор через кілька дрібних неприємностей — зокрема й туалетний бачок, який раптом почав протікати, — не встиг у «Ексельсіор» на звичну годину. Коли він пройшов повз наше кафе, надворі сутеніло, офіціанти вже запалили свічки в маленьких скляних вазочках, а ми зіграли кілька номерів зі свого обіднього репертуару. Тібор помахав нам рукою і рушив через площу до готелю; з собою ніс віолончель, і тому, таке враження, трохи накульгував.