Пісні богів у формі туману з миготливих мікроскопічних іскор струменіли з морди дракона, як пара з чайника, формуючи невеличку хмарку. Однак вона виходила не з зубатої пащі, а з ніздрів, як дихання морозної ночі.
— Ні слова, — застеріг він Цифрал. — Без коментарів мені тут. Ну, йди до татка... — остання фраза була призначена миготливій хмарі, що струменіла з носового штевня.
Він розпростер руки, але хмара перед ним сформувалась у вкриту брижами сферичну форму. Драккайнен зосередився й простягнув руки вперед. Із хмари висотались два тремтливі пасма й огорнули його руки, а потім дісталися аж до спини.
— Обережно, — заскімлила Цифрал.
— Спокійно, — відповів Вуко таким тоном, яким звертаються до тигра, зустрівши його на вулиці. Він стояв, оповитий імлою веселкових іскор, як у німбі з діамантового пилу. Береги Драґоріни розступилися, і дракар запливав у озеро, що сяяло в темряві, немов чорне дзеркало. Подув легкий вітер, але зоряний пил навколо Драккайнена не розвіявся, лише вкрився брижами.
Розвідник ковтнув слину.
— Окей... Глянемо, що з цим можна зробити. Спочатку поворот...
Він стиснув зуби. Минула хвиля, а потім дракар задрижав. Корпусом судна пішли вібрації, наче зненацька ввімкнули зношений двигун від рибацького катера. Корпус застережливо заскрипів, унизу, в кают-компанії, щось із гуркотом упало на підлогу. Однак корабель почав повертати. Трохи, максимально на десять градусів від курсу і з дедалі більшим тремтінням, але він повертав. Драккайнен стояв на зігнутих ногах і виглядав так, наче штовхав вантажівку. Урешті-решт він випустив повітря і випрямився. Корабель тут же перестав тремтіти та м'яко, ніби з полегшенням, повернувся на свій курс.
Драккайнен знову всівся на хутро.
— На це пішло багато енергії, — відзначила Цифрал. — Ця хмара стала значно рідшою. Має бути якийсь кращий спосіб.
— Є, — відповів він. — Тільки треба вимкнути автопілот. Так, я приклав силу всупереч приводу. Головне, що взагалі на цей дракар можна якось вплинути. Тепер спробуймо дещо інше.
Він вийняв стрілу із сагайдака й націлився вістрям кудись у ніч. Поклав її на розгорнутій долоні, заплющив очі й прошепотів щось фінською, щось мало пристойне. Стріла з брязкотом упала, на палубу.
— Це буде довга ніч... — зітхнула Цифрал.
Але човна ми не знаходимо ні вранці, ні протягом наступного дня. Тільки якусь забуту й напівзатоплену довбанку, не набагато більшу за корито, що примерзла до льоду й очерету на березі. Тобто до якихось рослин, які скидаються мені на очерет, бо високі й ростуть у воді. Але від довбанки не буде жодної користі, ні шлюпки з неї не зробиш, ні інакше не використаєш. А більше — нічого. Вочевидь, човни сховали, дбайливо й старанно, щойно випав перший сніг. Чого ж я сподівався?
У підсумку ми дрейфуємо за течією на крижині. На крижині у формі дракара.
Ріку починає сковувати лід. Біля берегів уже з'являється молочний шар, що на пів метра сягає у воду й закінчується витонченим мереживом, усі стовбури й скелі також оточує комір льоду, течією дрейфують крижини, поки тонкі, як скло, плити починають об'єднуватися в косяки й з глухим тріском ламаються під носом дракара. Іще день-два, і річка зупиниться аж до весни. Тут континентальний клімат. Спекоті літа й суворі зими. Я сподіваюся, що це також означає, що аж до весни пануватиме спокій. Здається, навіть Ван Дікен не такий дурний, щоб нападати на Узбережжя Вітрил в мороз і сніг. А якщо й так, то не буде проблем. Вони повимерзають у наметах і шалашах, поламають зуби на частоколах садиб, і перш ніж я повернуся, його можна буде викреслювати зі списку. Але щось мені підказує, що так легко я не відбудуся.
Видивляюся човен, бо це основна частина мого плану. І не йдеться навіть про те, що дракар почне танути на відкритому морі, а я отямлюся, дрейфуючи на крижині.
Окрім цього ми готуємо засолене м'ясо на крижаних брикетах, попиваємо грифоняче молоко й змінюємо вахти. Я запровадив моряцькі порядки. Тут не треба стежити за курсом, стернувати чи лагодити такелаж, тож ми по черзі несемо варту «на оці», прибираємо кают-компанію. Годуємо коней і чистимо трюм, виводимо тварин по трапах, перетворених на сходні, і вигулюємо їх на палубі. Перевіряємо зброю, у світлі розпалених акваріумів тренуємося битися на мечах, списах і ножах або врукопаш. Я показую їм різні техніки: як тихо підкрастися до вартового, напасти з укриття, позбавити свідомості. Викладаю принципи саботажу й тактику малих формувань. Треба. Ми або спецпідрозділ, або п'ятірка безіменних трупів. Тому я не даю їм спокою. Інакше ми вийдемо в море як групка пересварених розледачілих пияків. У нинішній ситуації — майбутніх небіжчиків.
Собі я також не даю спокою. Тренуюся зі своїми палашами й мечем. А передовсім намагаюся опанувати пісні богів. Саме тоді, тренуючись наодинці на своїй вахті, без особливого успіху намагаючись творити дива, я знаходжу трон. Це відбувається внаслідок невдалої спроби підпалити сухе дерево на відстані. Спроби, що закінчилась частковим успіхом. Щось справді спалахнуло вогнем, але це точно не дерево, на яке я поклав око. Я не зміг роздивитися, що саме, крім того, що це не чиясь халупа, але для цього я підійшов до кормового штевня і несподівано помітив, що він збудований якось дивно. Ніби з запасом. Дракар зроблений за взірцем вікінгських човнів, але тільки до певної міри. Він більший, гіперболізований, наче гротескний. На справжніх довгих човнах не було б кількох палуб, сходнів чи критих приміщень. Це були човни, не кораблі. Коли був шторм, вікінги тулилися під полотняним наметом або прикривалися попоною. Штевень не здіймався на рівні другого поверху. Тут на носі борти підіймаються м'якою лінією і вростають у задертий штевень, а на кормі від палуби лід утворює округлу форму, що оперізує і борти, й висунену вперед балку. Для зміцнення це не має сенсу. Ідіотський вал льоду, що блокує прохід до корми.
У якийсь момент я помічаю в ньому якісь обриси густішої матерії, ніби ув'язнену всередині тінь крісла. Крісла, а може, трону з високою спинкою і бильцями. Просто тінь, згусток із блідими, молочно-білими контурами. Я не впевнений, чи справді його бачу, роздивляюся врослу в корму брилу льоду під різними кутами, навіть присідаю біля неї, але в мороці зимової ночі видно справді небагато.
Надворі шоста ранку, я досі призначаю собі собачі вахти — мені вистачає всього пари годин сну, а загалом мені все одно. У Морсах мені вбили в голову, що командир бере на себе найгіршу роботу. О цій порі року сонце сходить о пів на восьму, зараз — дно зимової ночі, чорне, крижане й мертве.
Мене змінює Ґрунальді, паруючи теплом каюти зі своєї рудої бороди, з двома рогами, повними гарячого грифонячого молока. Я беру свою порцію і з полегшенням заходжу в затишну кают-компанію.
Уранці ми наближаємося до Зміїної Горлянки. Виходжу відновлений після двох годин такого глибокого й важкого сну, ніби я на мить помер серед цього хутра і пледів у своїй каюті на кормі. Може, я ізолююсь, а може, просто уникаю Сильфани. Я намагаюся залишитися командиром. Вона гарна, за винятком цих химерних чорних очей. А з кожним днем далеко від дому вона стає ще гарнішою. Вродлива, гнучка й надто молода. І проявляє інтерес. А я — просто людина. Якщо ми перетворимось на пару солодких голуб'ят, що кубляться в ахтерпіку, моральний дух команди піде коту під хвіст, і можна буде просто вистрибнути за борт. Тож я виходжу на палубу зі своєї келії, вітаючи Ґрунальді паруючим кухлем цього дивного пряного ніби-ґіннесса, і приношу з собою сокиру. Один із наших данаксів на півтораметровому сокирищі, з довгим лезом і масивним обухом. Ним можна скинути з коня вершника в повному спорядженні. Або розбити брилу льоду.