Решта вивалюється на палубу, покашлюючи, розправляючи плечі після сну, сякаючи за борт і бухаючи парою у морозне повітря. Вони виходять і дивляться на мене з онімінням у залитих чорнотою очах. Шаленець із сокирою на світанні.
— Треба дещо перевірити, — кажу й замахуюся над головою. Чути глухе гупання, обух лишає в кризі круглий слід, але більше не відбувається нічого особливого. Я вдаряю ще кілька разів під різними кутами, але з таким же результатом.
— Трощимо корабель? — вільно питає Сильфана, саме підіймаючись на палубу, закутана в хутро, зі шматком сиру й кухлем у руці. — Уже не потрібен?
— Навпаки, — відповідаю я, зважуючи сокиру в долоні. — Хочу зробити його більш придатним.
Я вдаряю вертикально згори й за другим разом на щось натрапляю. У якусь магічну точку, розміщену в найвищому місці крижаного валу. Лунає різкий скляний тріск, потім другий, павутина тріщин вкриває всю брилу і лід розсипається, як армоване скло чи кристал. Перетворюється на ворох дрібних уламків. Замет із льодової каші.
І відкриває очам трон.
Високий, із врослою у штевень спинкою, оздоблений переплетінням крижаних драконів, пломенів і веж, що віщують сумнівні розваги. Я не помічаю черепів і блискавиць, які відштовхнули б мене найбільше. Віддаю комусь сокиру і підходжу, щоб змести з трону крижану кашу, поки вона сублімує клубами сяйливої імли та стікає під палубу через отвори трапу.
— Добре... — кажу. — Зараз я на це сяду. Не знаю, що станеться, але що б ви не побачили, нічого не робіть. Найкраще не торкайтеся мене, особливо якщо піде дим чи іскри. Якщо зі мною відбуватиметься щось геть погане, спробуйте скинути мене з цього чимось дерев'яним. Древком, веслом, але в жодному разі не торкайтеся мене залізом. Якщо з древком почне відбуватися щось дивне, одразу ж його киньте.
Вони дивляться на мене обережно, Сильфана виглядає так, наче скам'яніла зі шматком сиру в роті.
— Чекай, — понуро бурчить Ґрунальді. — Піду пошукаю те весло.
— Давайте простіше, — озивається Сильфана й обв'язує мене за пояс канатом. А потім, користуючись тим, що ми так близько, підносить голову й дивиться мені довго й глибоко в очі. — Якщо щось піде не так, ми смикнемо за мотузку, — додає і старанно перевіряє вузол, який спереду звисає незвично низько. На жаль, за мить я маю намір сісти на проклятий ослін, і мені не до жартів.
— Ти тут, Цифрал? — шепочу. — Готуйся.
Фея з'являється десь збоку, як метелик, але виглядає ще більш знервованою, ніж я.
Розділ 2
Люди-Ведмеді
Часто можна зустріти дурнів, які скажуть, що свободи людини не існує, бо ми все одно не можемо робити все, що спадає нам на думку. Треба зважати на інших людей, на закони людей і богів або на долю. Якщо це так, то неважливо, скільки цієї ніби-свободи ми маємо. І тоді ми легко можемо віддати її трохи більше, щоби хтось нам допоміг або дав миску їжі. Кажуть, вільна людина має про все турбуватися. Вона не знає, що принесе їй день, чи вдасться наповнити горщик їжею, дістати глечик води або жменю мідяків. Що б не трапилося, їй доведеться мучитися з цим наодинці — так, як уміє. Тож, мабуть, краще, якби про це подбав хтось мудріший, хто нагодує і вилікує. Вистачить бути лише покірним.
Це — дурні. Їхні висловлювання звучать так тому, що вони перекручують слова, стежачи виключно за тим, аби вони були майстерно складеними. Завдяки цьому вони позірно містять якусь незбагненну мудрість, хоча той, хто їх проголошує, зазвичай мало що бачив у своєму житті й небагато з побаченого зрозумів. А передусім можна бути певним, що жоден із цих дурнів ніколи не побував у справжньому рабстві.
Я побував і знаю, що розповідати про це людям, коли сам не відчув шкіряного ременя на спині, коли не розплющував очей лише для того, щоб виконати чужий наказ, і ні для чого більше, — це те саме, що пояснювати комусь, хто загубився в пісках пустелі, що пиття води — це просто непотрібна звичка.
І ніколи й ніде не знайдеться більшого дурня, ніж той, хто добровільно віддається в рабство. Я знав аж чотирьох таких дурнів, а сам був найгіршим із них.
Сніп, син Теслі. Бенкей Гебзаґал, Н'Деле Аліґенде.
І я — Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук, володар Тигрячого Трону. Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Імператор. Невільник.
Товар.
Такий самий, як брили солі, загорнуті в промаслені міхи, як сувої шкур кам'яних волів, як глечики духмяних олійок і пакети бакхуну.
Товари, які незабаром заберуть волохаті чудовиська, а н'ямбе Н'Ґома та його товариші знайдуть за них заплату золотом, коштовностями й дорогоцінним камінням, нагромадженим на розкладених шкурах.
А потім вони наберуть стільки води, скільки зможуть, заріжуть і освіжують частину бактріанів та вирушать на південь, через Ярмаканду до Кебіру. До величезної спекотної країни за морем, до рівнин, де живуть стада дивних тварин, до теплого моря і галасливих барвистих міст.
Вони збагатяться, а ми підемо в рабство, бо так захотіли.
Бо тільки так ми можемо потрапити в країну за горами.
Ми сиділи на кам'янистій рівнині, за кордоном, позначеним рядами білих скель. За нами були простори Ергу Окраїни Світу, що нескінченно простягалися аж до Амітраю, а перед нами — гори, оповиті туманом і вкриті таким зеленим лісом, що аж різало очі, а також Люди-Ведмеді, що саме наближалися. Наші пута були накладені в такий спосіб, щоб у разі крайньої потреби ми могли швидко звільнитися; ми також мали сховані під одягом ножі й зброю в сідельних сумках, але не могли на них напасти. Ми хотіли, аби вони відвезли нас углиб своєї країни, подалі від вартівників, що ховалися серед дерев і скель та стежили, чи не надходить хтось із ненависного Амітраю через лисий степ і пустелю. Тільки потім ми могли втекти.
Але коли вони прийшли, я переконався, що це була погана ідея.
Виглядало на те, що наша присутність їх здивувала.
Люди-Ведмеді — це потвори. Це не назва клану чи окреслення народу. Це не люди. Вони справді пересуваються на двох ногах, але не завжди. Коли їх щось лякає, дивує, або коли вони поспішають, то падають навкарачки та, спираючись на величезні кулаки, справно мчать галопом, як ведмеді. Вони мають високі загострені черепи, низькі лоби, виступаючі щелепи з гострими іклами, як у бойових леопардів, пласкі обличчя з майже людськими очима, а ще жахливо смердять і вкриті довгою густою шерстю. Ми сиділи, зв'язані й безпорадні, спостерігаючи, як вони наближаються. П'ятеро чудовиськ. Їх навіть не можна було назвати просто тваринами. Вони носили шкіряні пояси з набитими залізними бляшками, фрагменти кольчуг, браслети й дивні, пристосовані до їхніх черепів, грубі шоломи. Двоє з них несли зброю. Вона нагадувала палицю, але з вигнутим, як потужний дзьоб, шипом на кінці.